Вуси

Олекса Стороженко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Вуси» Олекси Стороженка – гумористичне оповiдання про чоловiка, якому на службi наказали поголити вуса, через що усi вiд нього вiдцуралися***. Твiр належить до анекдотичних оповiдань автора разом з такими як «Голка», «Се така баба…» та iн.

Олекса Стороженко

ВУСИ

Пантелеймону Олександровичу Кулiшу

Лiт сорок назад, а може, й бiльш, вибрали мене в засiдателi. Замолоду служив я в военнiй, в кавалерii ще, так знаете – не хотiлось менi зробитися тим крюком. Нi, дворянство стало прохать. «Послужи, – кажуть, – громадi, годi тобi сливи сушить, та солить, та наливать». Смiються, бачите, бо я з Опошнi; а тут ще жiнка присiкалась. «Лучче, – каже, – служить, чим байдики бить та з Марiею Уласiвною в мар'яжа грать!» (Була у нас сусiдка така, знаете, як спiвають: iду собi, пiдскакую…). Нiчого було робить, от я й згодивсь.

Через недiль двi прислали менi повiстку, що губернатор утвердив вибори i щоб я неукоснительно, з получения сего, прибув в город Полтаву для принесення достодолжн. присяги. Вийняла жiнка з скринi мiй милицiонний козакин: що порвалось – позашивала та швиденько й випровадила, i з Марiею Уласiвною не дала попрощаться; i в голову вона собi не клала, яке лихо мене там стерегло…

В недiлю, пiсля служби, присягали i з собору прямiсiнько поiхали до нашого предсiдателя учинить явку. А председателем тодi був той… що прозвали «велике дiло – опеньки». Не хочу його й згадувать, бо вмер, цур йому, щоб ще й не вилаяв! Приiздимо, ввiйшли в передню; на дверях стоiть лакей в каптанi i нiмецьких галанцях, не з наших – з председателем з Москви приiхав.

– А що, – питаемо, – чи прийма?

– Никак-с нет-с, – каже, – его превосходительство не изволят принимать, не угодно ли вам расписаться? – i показуе пальцем на книгу, що лежить на столi в зелених палятурках.

Глянули ми один на другого, здвигнули плечима та й стоiмо як вкопанi: не знаемо, що й робить. Тодi не було ще у нас того звичаю, що як розвозять ту гаспидську «визиту» та приiде менший до старшого, то не дае бiлетика, а тiльки розписуеться.

– Что ж, господа, – каже лакей, – роты пороззявляли? извольте записываться.

– На бiса ж? – питаем.

– Так угодно, – каже, – его превосходительству. Стали совiтуваться, що воно за нечиста мати ся книга; один каже: «Се, може, той альбом, що на пам'ять вiршi пишуть та пробитi стрiлами серця малюють»; другий каже: «Може, схотiлось предсiдателевi побачить, який у кого почерк…» А лакей так над душею й стоiть: «Пишiть та й пишiть!»