Мiрошник

Олекса Стороженко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Мiрошник» Олекси Стороженка – оповiдання, в якому поедналися гумористичнi елементи з трагiчно-мiстичним сюжетом***. У мiрошника Сидора Кравченка помирають улюблений старший син та жiнка, а згодом i вiн сам. Твiр належить до кращих зразкiв малоi прози автора разом з такими оповiданнями як «Закоханий чорт», «Скарб» тощо.

Олекса Стороженко

МІРОШНИК

Михайлу Михайловичу Шидловському

У Вербiвських хуторах був у мене кум Сидiр Кравченко. Хуторяни мiрошником його прозвали, бо збудував вiн собi вiтрячок та так його гарно налагодив, що який би тихий вiтерець не вiяв, усi вiтряки стоять, а його вiтрячок крутиться. Знатний був чолов'яга той Сидiр – правдива душа, навiки чесна i богобоязна. Частенько менi доводилось бачиться з ним, бо тодi ходив я ще на охоту качок стрiлять; деколи пiдеш понад плесами, то й незчуешся, як i за Варварiвкою опинишся, бiля Сидоровоi хати; от, було, зайдеш до його та й переночуеш у вiтрячку. Раз по веснi налетiло до нас на Тернiвку гагар; от я узяв рушницю та й пiшов, чи не встрелю якоi. Очерети ще не дуже пiднялись, так нiяк не пiдкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тiльки зблизишся – зараз здiймаеться i перелiта на другi плеса. Вже надвечiр, як посутенiло, проминувши кумiв хутiр, пiдкрався i встрелив-таки одну. Пiдходжу до вiтрячка, бачу – свiтиться у вiконце, прорiзане у дверях, – так собi, невеличке, голова тiльки й пролiзе, – та й думаю собi: усуну я у те вiконце гагару, за що вона здасться кумовi? Зiйшов тихенько по схiдцях та й сунув у вiконце; а кум побачив, як скрикне: «Свят, свят!» – та ну хреститься. Дивлюсь у щiлину, а вiн аж зблiд, аж борошном його посипало; я тодi як засмiюсь…

– Не лякайсь, – кажу, – Сидоре, це я!

Вiдчинив дверi, увiйшов, а вiн дрижить та все знай хрестить мене, думае: чи не чортяка це у моему образi прийшов до його.

– Не бiйся, – кажу, – я сам тебе перехрещу! – та й перехрестив.

– Се ти, Грицьку? – пита.

– Та я ж, – кажу.

– Ну та й здорово ж ти мене налякав, – каже, – як побачив я твою бiсовську гагару, то вона менi здалась страшнiш од самiсiнького чорта.

– Як-таки, – кажу, – злякаться птицi. Се, – кажу, – вiд того, що у тебе казна-що на думцi; ми не святi, щоб до нас чорти ходили.

– Е, – каже, – коли ж, бач, я ляканий: менi вже два рази привиджувалась якась мара.