У черевi апокалiптичного звiра

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«У черевi апокалiптичного звiра» Валерiя Шевчука – збiрка iсторичних повiстей та оповiдань, бiльшiсть з яких написана у жанрi iсторичноi фантастики***. Героями цих творiв е як реальнi постатi (Г. Сковорода, литовсько-руський князь Свидригайло), так i вигаданi персонажi (вiдьма). Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

У черевi апокалiптичного звiра

Дерево пам'ятi

І

Восени 1395 року великий князь литовський Вiтовт iз Скиригайлом, своiм союзником, пiдiйшли до Киева. Було послано до мiста посланця непокiрному Володимировi Ольгердовичу, який усе ще вiдмовлявся визнати власну васальну залежнiсть од Вiтовта, а вiйсько почало неквапно готуватися до приступу: военноначальники розставляли загони, розводячи iх довкола киiвських стiн.

Ще було тепло, але листя побивалося першою iржею i лiси довкола Киева уже засвiтилися першими жовтяками – приземнi кущi й малi дерева вже палали на повну силу.

Але вiйськовi тiеi осенi змагатися з Володимиром не довелося: киiвський князь сам виiхав назустрiч Вiтовтовi з невеличкою свитою, впав на землю перед великим князем i пiдцанчо поклонився, згодившись тим самим вiдступити Киiв Скиригайлу i взяти собi Копил iз смугою землi вiд верхiв’я Нiману по рiцi Случ до Прип’ятi i по нiй.

Вiйсько розбило табiр тут-таки, пiд стiнами Киева, а Вiтовт, Скиригайло та Володимир зi свитами в’iхали до мiста – тут iх привiтав такий собi Хома Ізуфiв, намiсник од митрополита у Святiй Софii, було то на митрополичому дворi. Скиригайло вже тодi звернув увагу на цього нiби й непомiтного чоловiка: здалося йому, що на нього вiд ченця вiйнуло десь так, як вiяло вiд побитих першим осiннiм тлiном довколакиiвських лiсiв.

Вони на мент звели очi, зустрiвшись, i Скиригайло подумав, що з цим чоловiком, очевидно, треба буде, коли засяде на Киiвському столi, якщо не подружитися, то принаймнi не сваритися.

Потiм був банкет, коли всi пили й гуляли, смутний тiльки сидiв за столом Володимир. Скиригайло помiтив, що до нього пiдсiв був той-таки Хома-намiсник i вони про щось тихо перемовлялися; Хома Володимира втiшав. По тому намiсник пiдiйшов i до Скиригайла.

–  Отже, князю, – мовив покiрливо, – Киiвський стiл уже твiй!

–  Таж напевно, – згорда вiдказав Скиригайло. 

Вiдбуду лишень похiд на Черкаси i Звенигород i знову буду тут.

Чернець дивився на нього вивiдчо, нiби хотiв щось сказати, але не зважувався на вiдверте слово.

–  Сiдай, отче, бiля мене, випий меду! – добродушно мовив Скиригайло.

Намiсник запросини прийняв. Слуга налив iм меду, i вони неквапно почали його попивати.

–  Не здивувало тебе, князю, що Володимир вiдмовився вiд змагання? – спитав намiсник.

–  Я б на його мiсцi також вiдмовився, – пирхнув Скиригайло. – Вельми велике й могутне вiйсько пiдiйшло.

–  Це так, – хитнув Хома. – Але взяти Киiв також непросто.

–  Що хочеш цим сказати, отче? – блимнув на нього Скиригайло, якого аж нiяк не покидала засторога щодо спiвбесiдника.

–  А те, – тихо мовив Хома, – що це я вмовив Володимира не заводити бою, а пiддатися.

Скиригайло подумав: «Цей чернець, напевне, жадiбна штучка – вже вiдразу випрошуе собi милостиню».

–  Про твою послугу не забуду, отче, – трохи насупившись, вiдказав Скиригайло.

–  О, сподiваюсь на те! – Сухi Хоминi вуста ледь роз’iхались в усмiшцi. – Але не про винагороду собi прошу.

–  Що ж просиш?

–  Ну, в нас ще буде час про це поговорити. За твое здоров’я, князю, i мир тобi!

І знову вони схрестилися поглядами – вдруге вiдчув князь, як од цього дивного чоловiка повiяло зимним протягом, нiби вiд осiннiх, побитих тлiном лiсiв.

–  П’ю i за твое здоров’я, отче! – взяв собi в руки погара князь. – І зваж: недобре нам заводити якiсь розм