Три листки за вiкном

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Три листки за вiкном» Валерiя Шевчука – роман-притча, який складаеться з окремих повiстей***. У них звучать фiлософськi погляди автора на подii iсторичноi давнини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози

Три листки за вiкном

Роман-триптих

Листок перший. Ілля Турчиновський. Повiсть

Свiт неситий, коли не задовольняе.

Вiчнiсть несита, коли не завдае жалю…

А я, як був, так i тепер – подорожнiй!..

    Г. Сковорода

РОЗДІЛ І,

де викладено передмову Турчиновського до читальника

Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти мiг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогоднi до того, кого захопив неспокiй i хто шукае свого саду не у речах матер'яльних, а в iншому, чого прагне неупокорена душа. Такi на цiй землi волею божою теж навiщось творяться, i iхне покликання – жити i дороги, наче iжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, е i я, тож у цiй бесiдi з тобою, дорогим читальником, шукаю собi товариша i спiвбесiдника; хай не знаю я тебе i в якому часi житимеш, маю в тобi невiдхильну потребу.

Насамперед хочу оповiсти одну невелику iсторiю. Повернувшись iз церкви, спочивав я по трудах своiх у садку, коли ж побачив, що назустрiч менi простуе якийсь юнак. Був вiн добрий на вроду i мав розумнi очi. Пiдiйшов пiд благословення i перепросив мене, що завiтав так нагло, але давно прагне зi мною зустрiчi й хоче дещо запитатися. Я хитнув головою i запросив гостя сiсти в затiнку великоi яблунi на трав'янiй лавi.

– Питай, сину мiй, – сказав я. – Але передусiм: хто ти такий i назви менi свое iм'я.

Вiн схилив голову, i щоки йому покрив легкий рум'янець. Я придивився до нього: про щось нагадував менi цей юнак, далеке й призабуте.

– Назвати себе не штука, – сказав вiн. – Але чи потрiбно це вам?

Вiн зирнув на мене, i був той погляд нiжний i сумовитий. Так ми й дивилися якийсь час один на одного, нiби впiзнавали. Сонце пробивалося крiзь гiлля яблунi й обкидало мого спiврозмовника свiтлими латками; менi здалося, що торкнулося мого серця щось тонке i давно знайоме – найнiжнiша лапка, котра чiпае ще нiжнiшу павутину. Ця музика прозвучала в глибинi мого ества сумно й приглушено – юнак таки мене схвилював.

– Прийшов до вас, отче, – сказав вiн, – здалеку, прочувши про вашу мудрiсть.

Не люблю похвальби, тому промовчав.

– Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш нiж осiсти тут, – повiв далi той молодик. – Отож мене цiкавить таке: чи були тi пригоди конче вам потрiбнi й пожиточнi i чи не лiпше упокоритися душею вiдразу, осiвши й заходившись бiля корисного дiла?

Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на вуста лягла спокiйна всмiшка.

– Хто зна… – спроквола проказав я. – Не так усе на свiтi просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мiй, а iнший навпаки. Іншому покладено перейти не одну бiду й пережити безлiч пригод, щоб дiйти до того-таки – спокою й миру душевного.

Молодик свiтив супроти мене гострим, напруженим поглядом.

– Осiвши вiдразу, – сказав вiн, – ви могли б учинити бiльше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупокорення? Чи блукання ваше не те, що звуть манiвцями?

Бiля нас важко прогув джмiль, i я провiв його поглядом. Стало менi навiть гаряче, i я скинув бриля, поклавши його на колiно.

– Кожен iз нас приходить у свiт неоднаково, – сказав я. – Один знаходить собi призначене, ледве продерши очi, Всi немовлята схожi, але на кожному осiбний карб, бо в кожного своя доля: один мiщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один – царем, а iнший – попом. Войовником чи майстровим. Кожен вiднайде собi житло й дружину. Але з-помiж тих певних вирiзняються ще неп