Сповiдь

Валерiй Шевчук

«Сповiдь» Валерiя Шевчука – це мiфiлогiчно-пригодницька повiсть, головний герой якоi перетворюеться на вовкулаку, аби спокутувати скоене ним зло***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

Сповiдь

Роздiл І

ЛЮТЬ

До сповiдi

Восени 17… року на одному iз шляхiв Гетьманщини можна було побачити мандрованця у порванiй одежi, хоч колись, здаеться, це був пишний стрiй. До грудей йому прилiпилася пошарпана, суха квiтка, а йдучи, вiн весь час озирався, нiби страшився переслiдування. Цей дивний чоловiк села здебiльшого оминав, а коли дiстався Гапонiвки, зупинився. Стояв на горбi й роздивлявся село, яке розкинулось у глибокiй долинi, по тому сiв на каменя i на хвилю замислився. Погляд його спочив на старiй дерев'янiй церквi, яка супроти звичаю стояла край села. Западав вечiр, довга тiнь вiдкинулася вiд мандрованця – сонце спинилося якраз навпроти. Велике й червоне, воно тремтiло, оточене зусiбiч, наче крилами, легкими хмарами. Од села долинув дзвiн; чоловiк став навколiшки й помолився. Заплющив очi й ворушив губами – вряди-годи по його виснаженому тiлi прокочувався дрож.

Тим часом на долину наповзала сутiнь, хати звiдсiля вже видавалися бiлими, накритими солом'яними капелюхами головами, якi мiрно похитувались у смерку, готовi покотитися в безвiдь.

Вiн розплющився: дорогою йшли з церкви люди, i йому дивно стало бачити, якi вони звiдси дрiбнi. Тяглися, нiби отара овець, а попереду вистрибували, бадьоро гарцюючи, дiтлахи. Мандрованець сiв на землю бiля каменя, сперся спиною, пiдгорнув пiд себе ноги й завмер.

Люди доходили хат, тi всмоктували з iхнього гурту чоловiка, жiнку й кiлька дiтлахiв. Здавалося, хати вечеряють цим сутiнком i людьми – вiд того стiни поколихувалися, нiби дихали.

Чоловiк сидiв отак довго. Може, трохи й передрiмав, i лише коли зовсiм споночiло, здригнувся i скочив на ноги. Подибав з гори, начебто застоялася в нього кров, а тодi вийшов на стежку, що перерiзала горба. Проминув кiлька ясенiв та крислатого дуба i, спустившись в долину, опинився бiля церкви. Стара споруда дихнула теплим деревом; чоловiк обiйшов ii довкола, нiби принюхувався i щось вивiдував, але не зустрiв анi душi. Тодi пiдступив до розчинених дверей i, повагавшись, ступнув досередини.

Панотець саме виходив iз царських ворiт. Зупинився й пильно зирнув на прибульця. Той уже стояв на колiнах i молився, але, побачивши попа, хутко зiрвався на рiвнi. Схилився, щоб поцiлувати священику руку, й панотець з вiдразою побачив, яке брудне в прибульця волосся – в ньому заплуталися шматочки сосновоi кори, сiно й повзала нужа.

– Хто ти, сину? – спитав пiп, i прибулець зирнув на нього гостро й вивiдчо.

– Той, хто потребуе сповiдi, панотче, – сказав хрипким, застуженим голосом.

Тодi помiж них нiби пробiгла iскра. Нiби впiзнали один одного, хоч обидва вiдали: це омана. Нiколи не зустрiчалися i нiколи не спiлкувалися. Але iскра помiж них пройшла: непомiтний вогонь, що спалахнув ув очах прибульця, у дивний спосiб перелився в панотця, i той раптом злякався. Застережно подумав, що в церквi ще мали залишатися дяк i паламар, тому й озирнувся, нiби сподiвався пiдтримки. Але нi дяка, нi паламаря не було, не було й церковного сторожа – анiкогiсiнько! «Чи ж вони змовилися?» – подумав панотець i знову зирнув на вкляклого в його ногах прибульця. Тодi йому здалося, що в церковнi дверi, в той отвiр iз ночi, безвидно зайшов сюди хтось третiй, уступив у все ще освiтлений свiчками храм й так само безвидно й безгучно розчинився в одному з притворiв.

– Стривай! – сказав панотець несподiвано захриплим голосом. – Маю перекинутися кiлькома словами з паламарем.

Розповiдь прибульця

Сталося це тодi, коли женився сотниченко Щербина. Стояла золота осiнь, повiтря тремтiло неспокiйною теплотою, душа розкривалася широко й щиро. Я тодi забув навiть про писарськi о