Птахи з невидимого острова

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Птахи з невидимого острова» Валерiя Шевчука – це збiрка, до якоi увiйшли чотири фiлософських повiстi з пригодницько-фантастичними фабулами.*** У них автор порушуе морально-етичнi питання, розмiрковуе над сутнiстю грiха, суспiльними забобонами та обмеженнями природних потреб людини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй ШЕВЧУК

ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА

Повiстi

ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА

1

По гребенi високого земляного валу тягся обмазаний глиною частокiл iз дубових колод; здавалося крiзь дощ, що то висока глиняна стiна. Стримiла вежа, дощ обмивав ii, i вона химерно похитувалась у сiрому свiтлi. В ровi стояла глиняста вода, дощ цюпав по нiй, i вода ставала наче гусяче тiло – згори на неi клалися жовтi береги валу й частоколу. Перед брамою здiймався звiдний мiст, i Олiзар на мент спинився, перестрашено озираючись. Але стояла мертвотна тиша, замок у мряцi був мiражний та розмитий; Олiзар присiв на сивий мокрий камiнь, бо йому раптом вiдiбрало дихання; в цiй глухiй сторонi (бозна й куди вiн потрапив) йому почало здаватися, що вiн безнадiйно заблукав. Сидiв, понурившись, дощ сипав i сипав, а вiн уже коцюбнув. Потягло подувом, i лице його зросилося. Здригнувся, звiв голову й сонно обдивився мур, що лежав перед ним. Вiд того муру, iз мряки, випливла постать озброеноi людини; вiн збагнув, що це хтось iз замковоi сторожi. Зрештою, було iх уже двое, iшли повiльно й розмiрено, наче iм на плечi було покладено тягар. Олiзар знову спустив голову i тупо дивився на своi вщент розбитi чоботи. Пальцi нiг пролазили крiзь подерту шкiру, а один кровоточив.

Сторожа наближалася, вiн уже чув навiть плюск води й цмокiт болота пiд iхнiми ногами. Звiв мокре лице: були вони як брати. Однаково сiрi, як i цей дощ, однаково вусатi, однаково банькуватi – оглядали його сторожко й пiдозрiливо. Тiльки зараз Олiзар побачив: на вежi стоять ще двое, але постатi iхнi звiддаля – наче двi вивiшенi ганчiрки.

Дощ, здаеться, припинився – Олiзар знов починав засинати на цьому каменi, сивi смуги оповили мозок, подзенькували якiсь дзвiночки, десь почувся гомiн, забряжчала зброя. Блищала вода, хвилювалася мокра тирса, десь квiкнула пташка, i ii писк у цiй тишi був рiзкий та хрипкий. Хмари розсувалися з небесноi банi, i вона вже спалахувала неймовiрно синiми латками. Олiзар роздирав повiки: перед ним так само маячили стражники, тiльки одежа iхня була не сiра, а кольору достиглоi трави. Стражники йшли до нього, наче перебирали ногами на одному мiсцi, махали в такт руками, пливли, i на них блищала броня: панцири, шишаки, а перед собою тримали смугастi, чорнi по бiлому, тарчi. В руках тримали шаблi, за спиною витиналися луки, а збоку висiли сагайдаки з п’ятигорськими стрiлами. Олiзаровi на мент стало страшно, отож вiн подивився туди, де запалала чиста латка неба, – в тiй латцi спалахнуло раптом тiло великого птаха.

Спробував розклепити повiки, але тi падали. Тодi вiн поворушив вустами, бажаючи щось промовити до стражникiв. Стояли супроти й незмигно дивилися. І здалося йому: два темнi ворони стоять бiля нього. В лискучому пiр’i, з сiрими дзьобами, з сiрими водянистими очима, пильно вдивляються, начебто зважують, чи покинути свою жертву, чи почати розтягати його стерво.

Але Олiзар уже не мiг думати про таке. Вiн побачив себе в сiрих хвилях, у сiрiй водi, на спинi в сiроi риби. Та риба швидко несла його в сiрому морському просторi, i вiн з тугою подивився на корабель, що гойдався на хвилях. Корабель махав веслами, наче птах крильми, i вже збирався злiтати, щоб знятися над сiрим плесом i полетiти в туман. Олiзар вiдчув, що йому солоно в ротi, а очi поймаються вогнем. Зелений вогонь повiльно iв тiло, розтiкаючись вiд очей до язика, а через пiднебiння до серця. Розiрвав одежу на грудях i раптом зб