На полi смиренному

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«На полi смиренному» Валерiя Шевчука – роман-притча, який е своерiдною травестiею вiдомоi лiтературноi пам’ятки часiв Киiвськоi Русi «Печерського патерика»***. Лейтмотивом твору е осуд замкненостi чернечого життя, яке, на думку автора, веде до поневолення людини через обмеження ii фiзичних i духовних потреб. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

На полi смиреному

Питання: Хто тi двое, що найсильнiше борються в свiтi?

Вiдповiдь: Життя та смерть.

Питання: Хто перший пророк божоi таемницi?

Вiдповiдь: Адам…

Рукопис І. Яремецького-Бiлахевича,

XVIII ст., с. 174

Роздiл І, про те, чому я почав писати цю книгу

Я, недостойний Семен, прочитавши Полiкарповий патерик, писаний задля наставлення майбутнiх поколiнь, задумався був невимiрно. Часу для думання в мене досить, я мало здатний до монастирських робiт, та й маю досить власного кошту, щоб найняти служку; отож можу дозволити собi бездiлля i вiддаватися спокiйному спогляданню неба, завжди дивного i чудовного, через що я, може, й наклав на плечi чернечу одежу: тут, здавалося, нiхто моему бездiллю не перешкоджатиме.

Люблю вийти зi своеi келii, сiсти на ослонi й дивитися або ж, щоб не вражати очей братiв моiх по обителi, стаю навколiшки; думки моi легкi й прозорi, i я сам прозорiшаю i легшаю – цей стан люблю найбiльше, адже тодi, можливо, i до бога ближче приступаю. Пiд час однiеi iз таких «постойок» я задумався про Полiкарпове писання, щойно був його прочитав за iгуменовим велiнням. По-своему й заздрив Полiкарповi, що саме йому випала честь описати подвиги братii нашоi; зрештою, вiн одяг всi цi iсторii в одежу найлiпшого красномовства, звiвши i зберiгши для нащадкiв справжнi i несправжнi оповiдi, якi люблять переповiдати ветхi деньми дiди-ченцi. При нерiвному i кволому свiтлi лампад оповiдання цi напрочуд вражають; я теж любив вiдвiдувати старих ченцiв, смиренно обходжуючи iх як милосердний брат, хоч це й не завжди складало менi приемнiсть: дiди бувають вередливi, а часом пакостять. Я вбирав у себе тi оповiдi, як чинив це, зрештою, i Полiкарп, тiльки той робив це з благословення митрополита та iгумена, щоб скласти книжку, яка б стала нетлiнною у вiках, я ж ходив на тi теревенi з простоi цiкавостi, яка може поставиться менi на страшному судi i за грiшне дiло, хоч, як на мене, грiшним дiлом треба називати таке, яке несе в собi зло i стае у свiтi чи для свiту нещастям. Мiй же порожнiй iнтерес нiкому лиха не справляе, бо хоч робив я те не з благословення старших, але нiчим те мое наслуховування не вiдрiзнялося вiд Полiкарпового.

Отож стояв я, вклякнувши, одного погожого вечора i дивився на ясне, безхмарне небо, що сочило на землю трохи незвичайне рожевувато-сине свiтло, поступово наливався ним i благiшав; здавалося, солодка хвиля зносить мене в святу височину; i, коли вiдчув отаке пiднесення, навiдала мене несподiвана думка, що i я мiг би пiти Полiкарповою стежкою, тим бiльше, що в його описi багато мене не задовольняло. Як i Полiкарп, задумав я в те ясне рожево-сине надвечiр'я викласти все почуття мною ранiше на пергамен – коштiв, щоб купити його, в мене набереться, – вiдтак зайти в затвор, щоб не мозолити братii своiм дивним заняттям очi.

Ось я й мережу цi рядки, i вiд самого процесу творення ясний i добрий настрiй поклався менi в груди; до мене мимохiть повертаеться отой стан, що його вiдчув, вирiшивши писати: легким та прозорим себе маю. Вiдтак сильне й несподiване бажання охопило мене: скласти свiй синаксар, чи ж бо патерик, не задля прославлення чи осудження святих отцiв, а з'явити всi почутi мною iсторii найдокладнiше й найправдивiше, адже Полiкарп усi отi розповiдi поодмiнював – ставив-бо перед собою мету таки прославляти чи огуджувати. Я ж, не прагнучи (на вiдмiну вiд Полiкарпа) слави людськоi, не