Маленьке вечiрне iнтермеццо

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Маленьке вечiрне iнтермеццо» Валерiя Шевчука – фантастично-гумористична повiсть, у якiй основною тематичною лiнiею е вiчнi морально-фiлософськi питання***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

МАЛЕНЬКЕ ВЕЧІРНЄ ІНТЕРМЕЦЦО

Повiсть

І

Я – кiт i лежу на м’якiй подушечцi, спецiально покладенiй для мене у фотелi; в хатi добре й затишно, тим бiльше, що за шибами пливе й пливе снiг; я лiниво мружуся на той снiг i тихо помуркую; холод i снiг – це для мене щось вiдсторонене, хоч при бажаннi я мiг би опинитись i помiж тих летючих ватяних клаптiв: у вiкнi вiдчинено кватирку. З правого боку на мене повiвае теплом: моя господиня, перш нiж пiти на роботу, добре випалила грубу, адже цiлий день ii немае вдома. Немае тут у кiмнатi нiкого, крiм мене, отож цiлий день ця затишна квартира служить тiльки менi, i я не можу не перейматися поважнiстю, усвiдомлюючи це: вони, люди, страшенно кумеднi, i не завжди е змога iх збагнути. Нашому ж братовi скористатися з iхньоi добродушностi не вадить; зрештою, коли вони захотiли тiшитися нами, мусять за те платити, i цiеi рацii не заперечить менi нiхто.

Я маю тепер забезпечене iснування: для мене кладеться спецiальна подушка, для мене палиться вранцi грубка, менi залишають на певному мiсцi iжу, притому моiм смакам здебiльшого догоджують, для мене вiдчиняеться кватирка – не стерпiв би я цiлоденноi неволi; хай там, за шибами, холод i снiг, я повинен мати волю, якщо господиня справдi дбае про чистоту помешкання – свого часу в науку iй менi довелося зробити по кутках дещо непристойне. Але всi незлагоди й непорозумiння з господинею, здаеться, минули; вона догоджае менi, а я намагаюся бути вдячним i не завдавати iй прикрощiв.

Зараз я дрiмаю собi солоденько i можу втiшно помрiяти, а ще лiпше – помiркувати на дозвiллi; люблю поринути i в спогади, а менi, як кожнiй живiй iстотi, згадати е що: життя наше, котяче, не таке вже одноманiтно нудне; зрештою, i пристрастей та прикрощiв ми переживаемо немало. Людське життя, як на мою думку, значно нуднiше: звiсно, я суджу про нього, обсервуючи свою господиню та ще кiлькох сусiдiв з навкiлля, i чомусь менi здаеться, що цього досить.

Позiхаю, аж менi легенько заклинюе щелепи, аж змушений я потрусити головою, щоб iх таки розклинило; тодi вигинаю хребта, солодко потягуюся i стрибаю на радiоприймач, що стоiть бiля вiкна. Це мое улюблене мiсце, звiдси я можу стежити, як неквапно пливе за вiкном снiг i як танцюють на гiлцi бузку двi, здаеться, змерзлi синицi. Дивлячись на тих синиць, я входжу в напiвмiстичний транс: з одного боку, не проти поласувати тими тендiтними створiннями, а з другого – прикутий до приймача силою, що повсякчас одбирае у нас первiсну енергiю, i силу ту iнакше не назвеш, як пересиченням. Через це волiю анiматично себе збуджувати, вiдчуваючи при цьому непростий психiчний стан: гострий рух кровi у тiлi i те, що називають анiмозiею, тобто сильним упередженням. Од такоi невiдповiдностi я ледь-ледь тремчу, очi моi запалюються зеленим вогнем, i хоч лежу я на приймачевi нерушно, хвiст мiй мимоволi починае вибивати цiлком ритмiчнi мелодii, часто досить-таки комплiкованi. Такий стан я можу переживати i протягом години – все залежить од поведiнки тих тендiтних iстот, хрумкiт кiсток яких я вiдчуваю на зубах майже реально. Мое предкiвське начало порушуе в менi при цьому якiсь первiснi думки, хоч менi навiть смiшно, що моi предки могли жерти[1 - Перепрошую за варваризм.] сире, криваве м’ясо, маючи од того ще й задоволення. Куди лiпше, мiркую я, засмажити тих синиць на шпичцi, обливаючи iх щоп’ять хвилин вершковим маслом, але моя господиня нiколи не здогадаеться, якоi вишуканоi досконалостi досягли моi забаганки; вони, люди, чомусь вельми обмеженi при оцiнцi наших гастрономiчних вимог