Дiм на горi

Валерiй Шевчук

Шкiльна програма #1

«Дiм на горi» Валерiя Шевчука – це роман-балада, який складаеться з двох частин***. Перша з них мае однойменну назву i е iсторiею поколiнь, якi жили у домi на горi i в долях яких спостерiгалася низка загадкових послiдовностей. Друга частина називаеться «Голос трави» i е збiркою оповiдань, нiбито написаних козопасом Іваном Шевчуком. Для роману «Дiм на горi» характерна символiчнiсть i медитативнiсть, твiр е обов’язковою частиною шкiльноi програми. Найбiльш вiдомими творами В, Шевчука е повiстi «Птахи з невидимого острова», «Сповiдь», «Око прiрви», «Тiнi зникомi», «Три листки за вiкном» тощо.

Валерiй Шевчук

ДIМ НА ГОРI

Роман-балада

Частина перша

ПОВІСТЬ-ПРЕАМБУЛА

Роздiл перший

СПОКIЙ

Хай буря в серцi пана мойого втихне!

Хай заспокоiться бог, якого не знаю…

    З вавiлонських молитов

1

«Тихий i незвичний спокiй!» – подумав Володимир. Не був то спокiй, що знав його досi: тиша квартири, моторошна тиша перед початком бою, тиша лiсу, коли лежав у польовому шпиталi й дивився, як хитаються над головою i порипують величезнi сосни. Тут вiдчував тишу первозданну, бо не була глуха; можливо, вiдчувалася так об’емно, бо звуки гучали напрочуд влагоджено, свiт раптом поширшав i спросторiв для Володимира, тихе свiтло розлилося по ньому.

Iшов уздовж вулички, брук – тiльки в нiкчемних залишках, iнколи розливалася на дорозi брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобцi: сонце впало на плесо, i калюжа раптом заграла й запромiнилася гострими голубими спалахами. Горобцi з шурхотом злетiли, покинувши в поросi мокрi гнiзда; вiд найближчоi хати долинув дзвiн посуду, з iншого боку закудкудакала курка й загорлав пiвень. Лiниво звивався з димарiв лiтнiх печей струмчастий дим, i Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе те.

У хвiртцi виросла раптом молодиця з порожнiми вiдрами, i вiн не змiг не задивитися i на цю молодицю: мала темнi й величезнi очi. Володимир поспiшив, накульгуючи, далi, бо йому аж у головi запаморочилося – вiд незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося, що ця вулиця – не просто шлях, який так собi кладеться, весь простiр наповнювався тими золотистими хвилями, i чи вiд блимотливих калюж серед дороги, чи вiд повiтря видалося йому, що шлях, яким iшов, дивно запрозорiв. Зрештою, попереду й справдi заголубiло – лежала мiж городiв та дерев тонка та звинна рiчка. Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося – спадок по тому життi, яке лишалося за спиною.

2

Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ii кiнцi, де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр – утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан протрухлий, з численними щербами; зразу за школою – стрiмка, кам’яниста, густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з правоi руки, трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля.

Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тiею куркою, чи, може, з неба впав – вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, якоi зажив на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi, спалахнув тiльки там блакитний полиск.

– Нема тут уборноi! – вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу, хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у призначеннi якоi годi помилитися.

Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все – володiння його, ба навiть i сам дiд. Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка, обличчя розм’якло i стало добродуш