Товаришки

Олена Пчiлка

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Товаришки» Олени Пчiлки – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена проблемi прав жiнки в освiтi, науцi i трудовiй дiяльностi***. Перу авторки належить низка iнших творiв, серед яких «Сосонка», «Свiтло добра й любовi», «Снiгова баба», «Соловйовий спiв», «Пiвтора оселедця», «Артишоки» тощо. Олена Пчiлка (справжне iм’я Ольга Петрiвна Косач) – мати видатноi украiнськоi письменницi Лесi Украiнки, талановитий прозаiк та поетеса, авторка численних творiв для дiтей.

Олена Пчiлка

ТОВАРИШКИ

І

– Так що ж се ви, Марiе Петрiвно, невже таки справдi пустите дочку за границю?

– Ох, нiчого я не знаю, Катерино Пантелеймонiвно! Власне, таки не знаю, що менi робить!..

– А що ж там вам робить? Не пускайте, та й годi!

– Так то вам говорити, Катерино Пантелеймонiвно! А як же я не пущу, коли у мене серце болить, дивлячись на дiвчину… Звичайно, вона не то щоб напосiдалася, а все ж я бачу, що у неi тiльки й думки, що про ту науку та про мандрiвку в той Цюрiх, чи як там вiн…

– Ото-то, Цюрiх, Цюрiх! Подурiли вони з ним! Вчора й мiй Кость все провадив менi за його! Ну, та хлопцевi iнше дiло: мужчина собi всюди раду дасть!.. А дiвчинi зовсiм не подобае вiятись не знати куди й що, учитись на якусь лiкарку. Бог знае що таке!

– Ну, от говорiте ж ви!.. Я й сама так думаю, а заперечити Любi не можу! Бачу, нудить вона, часом навiть плаче нишком… Боюсь, щоб ще сухотiв не достала!

– О, вже так i сухотiв! Нехай бог милуе! Перебула б який час, поскучала та й забулася б!

– Ой, де там! Я боюсь, щоб ще не було так, як з покiйною сестрою моею, що як не вiддали замiж за того учителя, то вона як засумувала, як засумувала, та й… на той свiт пiшла, сердешна!

– Отакоi! Прирiвняли ви! То таки шлюб, а то наука! Ще зроду й не чути, щоб хто-небудь достав сухоти через те, що не дали багацько учитись!

– Е, не кажiте, Катерино Пантелеймонiвно! Не знаете ви, як моя Люба кохаеться у тiй науцi i яка в неi вдача, а я ii змалку знаю! Буде мовчати, буде мучитись, а вже як що наважить, то злегка не покине!.. Та мовчiмо вже, Катерино Пантелеймонiвно, бо вже вона ондечка йде!.. Ви вже, будьте ласкавi, i не кажiте iй нiчого!..

– Ну, менi яке дiло встрявати! Мое дiло сторона!

Так розмовляли помiж собою двi старi панii, сидячи в гостинiй, а попросту сказавши, в невеликiй свiтлицi, побiленiй крейдою, з трьома малуватими вiкнами. Хата тая була густо заставлена старенькими стiльцями й столиками, котрi й не думали здаватись модними. Правда, канапа, що стояла в глибинi хати, з округлим столом наперед неi, мала мовбито штучнiший вигляд з тою дерев'яною спинкою, вирiзаною закрутками вгорi, та з тими теж дерев'яними бильцями, так званими ручками, закрученими верчиком. Але ж канапа була хоть i штучна, й пукняста, та без тоi новомодноi вигадки – пружин, i таки тверденька. Отож на тому, у всякiм разi, найчiльнiшому мiсцi в хатi сидiла одна з пань, Катерина Пантелеймонiвна, очевидно, гостя, бо вона була в бiльшому й штучнiшому чiпку i в мантилii, а друга – просто собi в хатньому ситцевому капотi i в прийнятому серпанковому чiпочку, обшитому зовсiм маленькими кружевцями.

На вроду обидвi панi теж були розмаiтi: гостя була таки, нiвроку iй, в тiлi, з чималим пiдгорлям, i хоть у чорному волоссi ii, котре видно було з-пiд чiпка, й маячило трохи сивизни, проте панi була собi червона на виду, i темнi очi ii мали такий бистрий погляд, що хоть би й молодiй! Друга ж панi, господиня, була собi тендiтна жiночка, щупленька, з невеличким, вицвiвшим видом; сивоватий волос мав слiд, що панi була колись русявою; тонкi уста, довгенький носик i лагiднi, сiрi очi мали наче журливий вигляд, найпаче, коли панi, говорячи, похитувала головою.

Отож розмова була перервана приходом дочки господининоi, Люби. То була молода, струнка постать, убрана в просту сивеньку спiдничку, густо фалдовану, в бiленьку серпанкову сорочку з широкими збираними рукавами, без жодних покрас, опрiч невеличкоi шпильки коло шиi. Узькi плечi i гостренький вид панночки нагадували панi господиню, наскiльки вiсiмнадцятилiтня особа може буть подiбна до п'ятдесятилiтньоi. Голiв