Не той став

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Не той став» Івана Нечуя-Левицького – повiсть про долю дивакуватого хлопця Романа, котрий одружився з коханою Соломiею***. Перу автора належать також й iншi твори автора, зокрема, «Без пуття», «Киiвськi прохачi».

Іван Нечуй-Левицький

НЕ ТОЙ СТАВ

I

Пiсля Петра, в суботу надвечiр стара Зiнька Мисанка поралася з дочкою Настею в своiй хатi. Настя, молода дiвчина, домазувала припiчок, а ii мати все заходжувалась варити вечерю. Пiдпаливши трусок в печi, вона приставляла до огню чавун, застеливши вогкий припiчок ганчiркою, щоб його не подряпати горшками. Домазавши припiчок, Настя вмочила вiхоть в глиняник з бiлою глиною i помалесеньку пiдводила зверху на грубi на карнизi смугу взорцiв, вималюваних зовсiм такими червоними та синiми зiрками та хрестиками, якими вишивають рукави сорочок. Тi квiтки вималювала Настя з своiм братом Романом.

Незабаром у хату увiйшов Роман, високий бiлявий парубок з ясними очима. Вiн принiс здоровий пучок ласкавцю, гвоздикiв та крокосу, котрий вже зацвiв жовтогарячими патлатими квiтками.

– А що, сину, нарвав бадилля свиням? – спитала мати в сина.

– Нарвав, мамо! А це я думаю заквiтчати образи свiжим ласкавцем та гвоздиками. Ось i крокус вже зацвiв.

– То й заквiтчай! – обiзвалась мати, липнувши на сина очима. Вона осмiхнулась, що Роман, уже доходжалий парубок, береться за дiвчачу роботу.

Роман ще змалку дуже любив квiтчати усяким зiллям образи та обвiшувати iх рушниками, любив робити здоровi хрести та вiнки з крокосу, з василькiв та ласкавцю i розвiшувати iх по стiнах на кiлочках.

Роман одсунув трохи стола, став на лавi i позатикав свiжий ласкавець та гiлки крокосу за образи. На углах кожного образа вiн позатикав в зелене листя по три жовтi гвоздики повняки; потiм пообтирав порох з писанок, що висiли пiд стелею на ниточках, i позатикав в бадилля кругом образiв паперовi круглi квiтки, котрi поробилаНастя. Роман злiз з лави, одiйшов од стола i довгенько дивився на свiже бадилля ласкавцю та на квiтки.

– А що мамо, чи гарно я позаквiтчував образи? – спитав син в матерi.

Зiнька пiдвелася, зирнула на образи i промовила: «Гарно, сину, гарно. Ти якось вмiеш зробити це дiло до ладу, краще од мене i од Настi».

Зiнька була вже зовсiм стара, iй було вже бiльше як шiстдесят рокiв, але вона була здорова, мiцна й кремезна баба. Зiставшись удовою, вона сама хазяйнувала незгiрше свого чоловiка, довела до пуття дiтей, вже оженила старших п'ятьох синiв, одрiзнила iх, поставила кожному нову хату. Вона й тепер провадила господарство сама, держала воли, засiвала свое поле, держала корову i кiлька овечок i так повертала своiм розумом, що нiхто не сказав би, що в оселi господарюе не чоловiк, а стара баба. Розумна зроду, роботяща, вона всьому давала лад, як у хатi, так i, на подвiр'i, скрiзь увивалась – i коло печi, i в загородi коло волiв, i на полi. Сини були тiльки для Зiньки за помагачiв та за наймитiв, а вона всiм орудувала сама, скрiзь встигала увинутись i всьому дати лад. Бабу Зiньку усi на селi поважали. На молодиць та на бабiв Зiнька мала великий вплив: ii шанували.

Настя стала на лежанцi i почала бiлити грубу. Пiдводячи карниз угорi, вона зачепила трошки взорцi, помальованi червоною глиною. Роман слiдкував за ii рукою.

– Насте! Веди-бо вiхтем обережнiше, бо як позамазуеш квiтки, то я не буду тобi вдруге наводжувати синькою та червоною глиною, – сказав Роман до сестри, сидячи на лавi.

– Як замажу трохи, то й поправиш, – обiзвалась Настя.

Тi квiтки кругом карниза на грубi й на коминi розпочала малювати Настя, але скiнчив iх Роман. Вiн мав до малювання i хист, i охоту i сам повимальовував смуги з хрестикiв та зiрок i над дверима, i кругом вiкон.

Настя причепурила грубу, пiдмазала лежанку, а потiм налила в миску мителю, розпустила коси i почала мити голову. Роман сидiв на лавi i милувався свiжим зiллям та квiтками за образами. Очi його, пiдведенi вгору, стали тихi та яснi. Вiн i милувався зеленим зiллям та квiтками, i разом з тим йому на думку йшла молитва, бо вiн був дуже бого