На гастролях в Микитянах

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«На гастролях в Микитянах» Івана Нечуя-Левицького – повiсть, у якiй автор змальовуе суспiльнi зрушення, динамiку людськоi психологii***. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, повiстi «Двi московки», «Кайдашева сiм’я», «Микола Джеря» та iн.

Іван Нечуй-Левицький

НА ГАСТРОЛЯХ В МИКИТЯНАХ

I

Одного дня вранцi, пiсля Петра, отець Зiновiй Лiтошевський, священик у селi Микитянах, достав з волосноi управи лист з пошти. Отець Зiновiй впiзнав на конвертi руку свого брата, оперного артиста Флегонта Петровича Лiтошевського, i швиденькою ходою попрямував до свого кабiнету. Його зацiкавило, що то пише до його брат з Киева, де вiн тiеi зими спiвав в оперi. Прочитавши листа, отець Зiновiй гукнув на свою жiнку, Ольгу Павлiвну, що вешталась коло стола та прибирала посуд пiсля вранiшнього чаю.

Ольга Павлiвна швиденько прибiгла в кабiнет, цiкава знати, од кого то прийшов лист. Вона була височенька на зрiст, поважна й гарна з лиця, чорнява й кароока.

– Оце до нас пише брат, Флегонт Петрович, кланяеться тобi i вiн, i його петербурзька жiнка, Софiя Леонiвна. Брат просе нас, чи не згодились би ми прийнять iх на лiтнi вакацii. Вiн обiцяе навiть давати плату i за себе, i за свою сiм'ю, i за свою няньку, – сказав отець Зiновiй i при тих словах пiдвiвся з стiльця й став серед кабiнету, випроставшись на ввесь свiй зрiст.

Високий та широкий в плечах, отець Зiновiй трохи не черкався кучерявою головою об сволок в невисокому кабiнетi. Його невеличкi карi очi неначе забiгали й заблискали од сподiвання, що то скаже на це жiнка. Вiн сам був радий, що брат приiде до його на лiтнiй час i трохи розваже його в сiльськiй глушинi, бо дуже любив веселе товариство та гостювання, еднався з сусiдами, часто бував у iх в гостях i запрошував iх до себе, щоб побалакать з людьми, а при нагодi й по чарцi смикнути в компанii.

– А де ж ми iх примостимо? В нас же трое дiтей, а братова – петербурзька столична панiя. Ще ж вона, певно, привезе й няньку, бо в неi е синок. У нас покоiв чимало, але для двох сiм'iв у нас буде тiсно. Їм усiм буде в нас недогода, а менi це буде неприемно, i нас потiм ше й судитимуть перед людьми, – сказала Ольга Павлiвна з сутiнком заклопотання в голосi.

– Одже ж ти й неправду кажеш! Брат пише, що в його жiнка лiбералка й демократка, що вона нiчого i нiкого не буде нехтувать i ладна жити хоч би i в мужицькiй оселi й навiть в мужицькiй хатi; пише, щоб ми не дуже турбувались iх приiздом.

– Воно то на словах так, але на дiлi, певно, вийде iнакше. Знаеш що? Пошли до iх таку одписку, нехай вони оселяються в нашiй школi. Ми чистенько й гарненько очепуримо для iх школу, повимиваемо пiдлогу, побiлимо кiмнати, почепляемо на вiкнах завiси, даватимемо iм дурно бутвину з городу на закришку й картоплю; дамо горшки й миски, i шапличок, i вiдра; даватимемо опал, печений хлiб i паляницi до чаю, бо цього добра настачимо на всю iх сiм'ю. А Софiя Леонiвна нехай везе з Киева свою куховарку та й готуе усяку страву собi на поживок у себе в школi. Мене, сказать по правдi, гiрше од усього турбуе обiд та вечеря для iх, та ще й для слуги, i для дитини. А плати я не вiзьму нiзащо в свiтi: якось нiяково.

– Одже ж ти добре радиш. Не дурно ж ти розумного батька розумна дочка. Таку й дам iм одповiдь i зараз одвезу листа в мiстечко на вокзал на пошту.

– Софiя Леонiвна не бозна-яка аристократка. Вона дочка якогось дрiбненького петербурзького урядовця. Через невеликi батьковi засоби вона не спромоглася навiть скiнчить гiмназii, бо з прогiмназii перейшла на фершальськi курси. Яка ж вона панiя? Не зазнала вона розкошi та панування i в батька, то й не повинна б нехтувать такого житла, як наша школа. Там i стеля високо, i вiкна чималi, навiть бiльшi, нiж у нашому домi. А втiм… хто його зна, що вона за людина, – говорила далi Ольга Павлiвна.

– От як приiде, то й побачимо, що то за цяця. Брат ii хвалить, але молодий чоловiк завжди хвале свою жiнку, бо так вже поводиться у людей; а як поживе доволi, то вже не хвале, а часом то й лае, – ск