Микола Джеря

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутова повiсть, у якiй автор порушуе болючу тему крiпацтва***. Микола виявив непокору панам, через що змушений був покинути рiднi краi i родину i скитатися усе життя. Твiр е одним з найвiдомiших зразкiв великоi прози Нечуя-Левицького, серед яких також «Кайдашева сiм’я», «Хмари» та iн.

Іван Нечуй-Левицький

МИКОЛА ДЖЕРЯ

Присвячуеться М. В. Лисенковi

I

Широкою долиною мiж двома рядками розложистих гiр тихо тече по Василькiвщинi невеличка рiчка Раставиця. Серед долин зеленiють розкiшнi густi та високi верби, там нiби потонуло в вербах село Вербiвка. Мiж вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця бiла церква з трьома банями, а коло неi невеличка дзвiниця неначе заплуталась в зеленому гiллi старих груш. Подекуди з-помiж верб та садкiв виринають бiлi хати та чорнiють покрiвлi високих клунь.

По обидва береги Раставицi через усю Вербiвку стеляться сукупнi городи та левади, не одгородженi тинами. Один город оддiляеться од другого тiльки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'еться в травi стежка через усе село. Пiдеш тiею стежкою, глянеш кругом себе, i скрiзь бачиш зелене-зелене море верб, садкiв, конопель, соняшникiв, кукурудзи та густоi осоки.

От стеляться розложистi, як скатерть, зеленi левади. Густа, як руно, трава й дрiбненька, тонiсiнька осока доходить до самоi води. Подекуди по жовто-зеленiй скатертi розкиданi темно-зеленi кущi верболозу, то кругленькi, наче м'ячики, то гостроверхi, неначе топольки. Мiж м'якими зеленими, нiби оксамитовими, берегами в'еться гадюкою Раставиця, неначе передражнюе здоровi рiчки, як часом маленькi дiти передражнюють старших. А там далi вона повилась мiж високими вербами та лозами, що обступили ii стiною з обох бокiв. От верби одступились од берега i розсипались купами на зеленiй травi. Скрiзь по обидва боки Раставицi на покатi стеляться чудовi городи, жовтiють тисячi соняшникiв, що нiби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на рiчку; там далi набiгли над рiчку високi коноплi i залили берег своiм гострим важким духом. В одному мiсцi розрослись чималi вишники, а далi од берега, коло самих хат, ростуть дикi грушi та яблунi, розкидавши свое широке гiлля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгнiздилась прездорова, стара, широка та гiлляста дика груша, розклала свое гiлля трохи не при землi на буряки та картоплю. Соняшники заплутались своiми жовтими головами в гiллi.

Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рiвною стiною, то збились нiби в прездоровий круглий стовп, то пiшли берегом, наче вирiзаною зверху в зубчики оборкою. На ставу нiби плавае маленький острiвець з високими старими тополями та осокорами. На греблi знов у два рядки видивляються в водi дуже старi, товстi, дуплинастi верби, вкриваючи гiллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася мiж зеленими левадами та вербами, а далi сховалась в дубовий лiс та й утекла в Рось.

Усi вулицi в Вербiвцi нiби зумисне обсадженi високими вербами: то поросли вербовi кiлки тинiв. Усе село наче в розкiшних алеях. Як залле Вербiвку лiтне палке сонце, як засипле ii зверху золотом та срiблом сонячне марево, то вся кучерява долина здаеться залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набiгли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'янiли, пiднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дишеш й не надишешся тим чистим гарячим та пахучим повiтрям.

В кiнцi села, коло самоi Раставицi, стояла хата старого Петра Джерi. Невеличка хата насилу свiтилась бiлими стiнами через густий рядок верб. Коло хати рiс невеликий старий садочок. Вербовий частокiл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гiлля; вербовi кiлки, колись густо повтиканi в землю, стали високими вербами. Навiть вербова кошара й вербовий хлiв вже прийнялись на вогкiй землi й були напоготовi розростись гiлляками.

Була недiля. Сонце скотилось на захiд. Починало вечорiть. За Джериною хатою, пiд стар