Киiвськi прохачi

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Киiвськi прохачi» Івана Нечуя-Левицького – оповiдання про життя жебракiв, мешканцiв соцiального дна***. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Двi московки», «Без пуття» тощо.

Іван Нечуй-Левицький

КИЇВСЬКІ ПРОХАЧІ

I

Був чудовий петрiвчаний вечiр. Надворi вже сутенiло. На Подолi затих стукiт та гуркiт. Курява на вулицях вляглась. На цвинтарi коло Пречистянськоi церкви пiд самою Андрiiвською горою було тихо, тихо, неначе в порожнiй хатi. Прочани повиходили з церкви й порозходились на спочинок по дощаних комiрках на церковному подвiр'i, сукупному з цвинтарем. Тiльки на схiдцях коло церковних дверей, пiд портиком з п'ятьма стовпами, сидiла одним одна вже лiтня, дуже сумна й задумана панiя. Вона була убрана в чорну стару запорошену сукню. На головi в неi був дешевенький солом'яний чорний капелюшок, оповитий чорним удiвницьким завоем. Вона похилила голову й сидiла, згорнувши руки. Здавалось, що то сидiла не жива людина, а якась подоба людини, вироблена з чорного залiза на чорних залiзних сходах.

Стрiмкi гори понад Подолом виразно виступали на лиснючому рожевому небi темними звивчастими смугами. На горах лиснiли золотi банi церков, неначе дотлiвав жар, що не спопелiв до решти. Андрiiвський собор неначе висiв над самою Пречистянською церквою на прозорiм небi. На вершечку стрiмкоi гори i на горах i в долинах, скрiзь вже запанувала вечiрня тиша. І в небi й на землi все неначе млiло й розкошувало в пишнотi гарного тихого петрiвчаного вечора. Вечiр звичайно наводе на душу смуток. Думи заворушились в головi безщасноi панii. Сльоза за сльозою покотились по смуглявих сухорлявих шоках.

Несподiвано важка половинка церковних дверей одчинилась тихо. без шуму. Задумана панiя аж кинулась, аж жахнулась. З церкви вийшла на сходи лiтня, навiть пристаркувата нiби черничка в чорному довгому убраннi, напнута чорною вовняною хусткою, як запинаються послушницi в панянських монастирях. Вона обережно зачинила й замкнула дверi здоровим ключем i, сходячи по сходах, вглядiла незнайому панiю, що сидiла мовчки й непорушно, неначе мара.

– Еге, ви оце прибули звiдкiльсь на прощу? Але чого ж ви плачете? – спитала черничка в панii смiливо.

– Нi, серце! Я не на прощу прибула до Киева. Я прибула напитувати собi будлi-якого мiсця, бо я нiгде не маю пристановища. Я хочу стати за няньку або за економку, бо я, бачте, безприхильна й безпричальна удова. Нема менi до кого й прихилитись…

– Хто ж ви такi, що не маете до кого й прихилитись?

– Я, серце, удова. Ще торiк влiтку саме в страшенну спеку були маневри пiд Бiлою Церквою. Була зiбрана незлiченна сила вiйська. На маневрах мiй чоловiк, капiтан, надiсь од духоти та пороху, впав з коня, а натовп причавив його на землi, його пiдняли вже мертвого… Я зiсталась удовою без грошей, без шматка хлiба, без пенсii, та оце прибула до Киева напитувати собi будлi-якоi служби, бо менi, певно б, довелось вмерти з голоду. Я вже давненьки живу в Киевi, найняла в найдешевшому заiздi номер i вже тижнiв зо три тиняюсь та блукаю по мiстi, ходжу по домах, напитую собi мiсця й ладна вже найнятись хоч би й за горничну. Але як мене спитають, хто я така, як довiдаються з пашпорта, що я капiтанша, то й нiхто не квапиться прийняти мене за слугу. Однi тiльки здвигнуть плечима, другi подумають, подумають, та й кажуть, що iм треба простих слуг… що iм i якось нiяково приймати за горничну капiтаншу. Була я скрiзь i по гошпиталях, i по богадiльнях, заходила й в магазини, думала стати за прикажчицю абощо. Никала по всiх-усюдах, i нiгде менi не спосудилось: нiгде мене не прийняли. Всi мене цураються. На менi той чин капiтаншi, неначе антихристова печать.

– Невже-таки в вас немае якоi рiднi? Невже-таки ви зовсiм безпритульна людина, така, як я? – сказала церковна сторожиха Мокрина Пантелеймонiвна Майбородиха.

– Ой серце! Нема в мене нi сестер-порадниць, нi братiв, нi дядькiв. Є в мене одним один син единик. Сидiла я в його взимку, перезимувала, а далi вже не всидiла. Терпець увiрвався, – сказала Ольга Семенiвна Галець