Соловйовий спiв

Олена Пчiлка

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Соловйовий спiв» Олени Пчiлки – психологiчне оповiдання, в якому майстерно поеднуються лiричний пейзаж та сюжетнiсть***. Перу авторки належить низка iнших творiв, серед яких «Сосонка», «Свiтло добра й любовi», «Снiгова баба», «Пiвтора оселедця», «Артишоки» тощо. Олена Пчiлка (справжне iм’я Ольга Петрiвна Косач) – мати видатноi украiнськоi письменницi Лесi Украiнки, талановитий прозаiк та поетеса, авторка численних творiв для дiтей.

Олена Пчiлка

СОЛОВЙОВИЙ СПІВ

Ми сидiли в садку чудовим весняним вечором. Весна подихала тим лагiдним диханням уст своiх, коли вона тiльки що вiдчинить чарiвною рукою дверi тепла, радощiв, любовi. Природа ще не розгорнула всiх див своiх; вона тiльки що прокинулась, тiльки що почала творчу працю свою. Якесь вiльне зiтхання стояло в тихому, легкому повiтрi, напоеному пестiнням. Життя, нове, молоде життя чути було навколо. Молоденька травиця навiть i при вечоровому свiтлi вiдбивала ярою барвою вiд чорноi, ще вогкоi землi. Садок стояв нерухомо, укритий бiльше цвiтом, нiж листом, укритий тим бiлим та ясно-рожевим цвiтом надii, нiжноi, непорушеноi краси. Сам соловейко тим чарiвним спiвом розвивав той цвiт… Тож пiсня його едналася i з тим цвiтом, i з прозорою блакиттю весняного неба; воля, щастя, озивалися в тiм спiвi!

– Чуете, як спiва соловей? – спитала я свого товариша, що сидiв задуманий поруч зо мною на садовiй лавцi пiд моiм чудовим каштановим деревом, що спускало вiття над лавкою розкiшним наметом.

– Чуете, як спiвае соловейко? – попитала я вдруге, перебиваючи задуму свого сусiда, що зоставив мое перше питання без вiдповiдi, либонь, гадаючи, що то я так тiльки сама собi втiшалась, а не питалась.

Тепер мiй гiсть одповiв: «Чую». Але в тiм «чую», в гомонi тiеi вiдповiдi почула я немов якусь прикрiсть. Коли б то була сама журливiсть, я не звернула б на те уваги: соловйовий спiв часом викликае нiби якийсь-то жаль у душi… Що почуе серце в тiм спiвi, що спогадае воно, Бог знае, а тiльки часом защемить на хвилинку… Людям старiшого вiку таке почуття найпаче вiдоме!..

Але ж мiй гiсть був чоловiк ще зовсiм молодий, i до того веселоi, одвертоi вдачi; отже, сумний гомiн мого вiдповiдi, а ще сумнiший вираз його обличчя здивували мене.

Либонь, чуючи на собi мiй здивований погляд, гiсть додав:

– Я не люблю соловйового спiву! Я не можу його чути… менi стае так прикро!..

– Се що за химери? – спитала я, усмiхнувшись. – Чи то й вас обгорнув песимiзм? – Я засмiялась уголос, не вважаючи потрiбним здержуватись перед гостем, добрим знайомим.

– Нi, не песимiзм, – одповiв гiсть, – а так… се менi з якоi пори. Я сам не знаю, чого саме соловйовий спiв нагадуе менi одну дуже… прикру пригоду…

– Пригоду з вашого життя? – спитала я з цiкавiстю. – Однак ваше життя здавалось менi таким рожевим!