Пiвтора оселедця

Олена Пчiлка

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Пiвтора оселедця» Олени Пчiлки – оповiдання, в якому вiдтворена картина шкiльного навчання на початку ХХ ст.***. Авторка смiливо викривае образ шкiльного iнспектора, який не бачить у дiтях особистостей. Перу авторки належить низка iнших творiв, серед яких «Сосонка», «Свiтло добра й любовi», «Снiгова баба», «Соловйовий спiв», «Артишоки» тощо. Олена Пчiлка (справжне iм’я Ольга Петрiвна Косач) – мати видатноi украiнськоi письменницi Лесi Украiнки, талановитий прозаiк та поетеса, авторка численних творiв для дiтей.

Олена Пчiлка

ПІВТОРА ОСЕЛЕДЦЯ

Пригода з нашоi бувальщини

І

Дав Бог недiлю. Отже, сiльська учителька, Олександра Андрiiвна[1 - Чи будемо називати ii панi Олександра], могла поснiдати, себто напитися чаю, на дозвiллi. Вона собi сидiла бiля столика, накритого бiлою скатертиною, пила чай спроквола, розмовляючи з гостем.

Еге ж, завiтав задля недiлi й гiсть: Андрiй Семенович Лозоватий, товариш панi Олександри[2 - Як би ж то не товариш, коли разом учителюють в однiй школi]. Чай вiн уже пив у себе, а се зайшов попитать щось таке школьне; та панi учителька, припiзнившись задля свята, саме пила чай, ну й посадила гостя теж.

Сидять, розмовляють, таки все про своi школьнi справи. Така вже звичка у вчителiв! От, здаеться, повинно б те все обриднути, як гiрка редька. Нi, дивись, як зiйдуться, зараз таки про свое: про тii «групи» та про «учебники», – отаке все.

Може, вам хочеться знать, якi вони з себе, оцi товаришi, то воно недовго й сказати: панi Олександра – невеличкого зросту, середнього вiку людина, товстенька собi, не сказати щоб гарна, трохи кирпатенька, обтiм нiчого собi, особливо як уважити на гарнi темно-русявi коси; панi Олександра, однак, не хизувалася тими косами, причiсувала iх гладенько й заплiтала щiльненько, круто закладаючи iх ззаду, не розпушуючи волосся тими химерними узлами та начосами, як то повчилися деякi молодшi учительки, що достають часом i догани за «легкомислiе» через саме те настобурчене волосся….. І вбрана була панi Олександра, хоч i для свята, простенько: темно-сiра спiдниця й така сама гладенька курточка, на плечах самодiльна плетена хустина.

Товариш ii, Андрiй Семенович, хоть теж не показувався великим франтом проти панi Олександри, бувши в старуватiй одежинi, однак мав вигляд куди претензiйнiший i щось в йому було невиразно кавалерське. Отак, глянувши на його буйну чуприну, вiльно розпущену, глянувши на його широку, дуже червону застiжку, на химернi два брелоки бiля цепки вiд дзигарика, всяк би сказав: сей учитель ще не жонатий. Я не кажу, що така чуприна i така застiжка не може бути в жонатого, – зовсiм нi! – а однак ви самi сказали б, глянувши на Андрiя Семеновича, що вiн ще кавалер… Може, щось таке було й в постатi чи в поглядi – я не знаю! – а тiльки видно було, що Андрiй Семенович ще не був, мовляв, у ярмi…

І справдi, Андрiй Семенович був нежонатий.

А вчителька, навпаки, не тiльки була замiжня, а вже навiть була удовицею. Мала вона й дiвчинку малу.

Онде вона, та дiвчинка Катруся, тут же таки в кiмнатi. Се пак сидiлося за чаем не в бiльшiй хатi, а в маленькiй, що була разом спальнею й столовою учительчиною.

Недалечко вiд лiжка, хорошенько застеленого, з скiлькома подушками, поралася тая донечка Катруся, дiвчинка лiт чотирьох, годуючи з мисочки молоком муренького котика; тож, либонь, i для котика було свято.

Невiдомо хто – чи котик, чи Катруся – розлив молоко, i воно стояло довгенькою калюжкою бiля мисочки; нi котик, нi Катруся на те не вважали: котик миленько хлебтав молоко тим рожевим язичком, а Катруся, розвозячи подолком калюжку, заглядала в вiчi котиковi, тiшачись його апетитом.

Але дитинi було мало тiшитися котиком самiй, – треба було, щоб i мама подивилась.

– Дивись, дивись, мамо! – гукнуло дiвчатко. – Дивись, як котик iсть!

– Бачу, бачу! – одмовляла панi Олександра, не повертаючись.

Але так позбутися справи було не можна. Катруся пiдбiгла до матерi й повела ii за спiдницю до самого котика.

Тут панi Олександра побачила розлите молоко та