Старi гультяi

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Старi гультяi» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутове оповiдання, в якому автор розкривае традицiйну для його творчостi тему родинних стосункiв, подiлу спадку***. Перу автора належать й iншi твори на подiбну тематику, зокрема, повiсть «Кайдашева сiм’я», «Двi московки» та iн.

Іван Нечуй-Левицький

СТАРІ ГУЛЬТЯЇ

І

Якi пишнi левади та огороди в селi Трушках, в Василькiвщинi, з початку лiта! І по долинi над довгим ставом, i по обидва береги рiчки Раставицi, скрiзь розляглись левади та огороди, неначе зелене море. Раставиця звиваеться та шумить мiж зеленими вербами, неначе тече довгим звивчастим коридором, то розливае воду по широких, плисковатих мiлинах, то знов збирае докупи розлиту воду i знов ховаеться мiж двома зеленими вербовими стiнами, високими, дрiбчастими та пухкими, неначе обсипаними зеленим пiр'ям.

Сукупнi левади та городи, неперегородженi тинами, ледве-ледве пiднiмаються вгору й зеленiють попiд садками, попiд клунями та хатами. Яка пишна та буйна зелень схопилась на тих городах! Там темнiють довгi смуги картоплi, зверху обсипанi бiлим цвiтом, неначе потрушенi снiжинками; там лиснять червоно-зеленi буряки, а рядом зеленiють смуги попелястого дрiбчастого маку. Нанизу, попiд вербами мрiють темно-зеленi смуги кучерявих конопель, а подекуди на левадах сизiють жита. І на це зелене, бадиллясте, соковите та лиснiюче море неначе зверху впав дощ з жовтих соняшникiв. А подекуди лиснять червонi та бiлi грядки макiвок, пронизаних сонцем, неначе тi макiвки повироблюванi з прозорого скла.

Сонце грае промiнням. Марево дрижить над огородами, над вербами. Соняшники сяють, наче пучки сонячного промiння, густо розкиданi по зеленому морi. І над тим зеленим морем сине-сине чисте небо, неначе напнутий намет з тонкого синього шовку. В травi, в коноплях, на левадах трiщать коники. Пташки та соловейки в вербах аж лящать, неначе дружки на весiллi. Бджоли гудуть в пасiках, на соняшниках, на квiтках. Усе неначе млiе од щастя, од збиткiв життя, справляе якесь велике свято невгамованими пiснями, щебетом, свистам та криками кохання, веселостi.

Нижче од ставка за широким спустом на греблi рiчка розiйшлася на двi течii. Мiж двома течiями розлiгся довгий плисковатий острiв. Його звуть на селi Осередком. Кругом Осередку скрiзь густi верби, неначе його хто оповив зеленим густим вiнком. Через Осередок йде одним одна вулиця. Серед самого Осередку, над рiчкою в береговинi була давня держава дiда Дороша Грицая. За хатою розстеляеться чималий город, а далi над берегом зеленiе левада. В левадi, над рiчкою розрiсся густий садок, як лiс. Старi яблунi, сливи, вишнi та черешнi набiгли над саму Раставицю, спинились над берегом, змiшались докупи з високими вербами, неначе намагались заглянути крiзь верби в бистру воду проворноi рiчки. Старi, вiковiчнi, дикi грушi росли коло самоi хати, попростягали гiлки до самого причiлка i неначе заглядали в старi невеличкi вiконця.

В старiй хатi жив дiд Грицайз бабою Оришкою. Дiд Грицаймав одним одного сина. Син оженився й помер, а його жiнка швидко вийшла замiж удруге. Дiд та баба зосталися вдвох на старостi лiт, неначе сиротами.

Раз пiсля Петра, в ясний гарячий день, до дiда Грицая зiйшлися гостi, та все старi дiди та баби.

В одчиненi дверi вийшла в садок баба Оришка. Вона винесла двое ряден i простелила iх на травi в холодку, пiд грушами. Слiдком за бабою вийшов з хати дiд Грицай, в однiй сорочцi, в крамних синiх штанях. Дiд був кремезний та поставний: високий на зрiст, сивуватий, кучерявий, повновидий та рум'яний. Кругленькi, рожевi, пухкi, як пампушки, щоки неначе понадимались, як у малоi ситоi дитини. На щоках густо червонiли рожевi тонкi жилки. Карi, веселi, круглi очi були блискучi й жвавi. Було знать по веселих очах, по веселому видовi, що дiд вже вихилив не одну чарку горiлки. Грицай нiс в руках здорову пляшку горiлки. В пляшцi червонiв стрючок перчицi. В другiй руцi дiд держав чарку.

Слiдком за дiдом з дверей неначе посипалась, як з мiшка, цiла компанiя дiдiв та бабiв. Баби несли заку