Двi московки

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Двi московки» Івана Нечуя-Левицького – повiсть, присвячена селянськiй тематицi***. Доля двох сестер Марини i Ганни складаеться нещасливо – одну змушено покинув чоловiк, iнша померла самотньою у чужому мiстi. «Двi московки» належить до найвiдомiших прозових творiв автора, серед яких також «Микола Джеря», «Кайдашева сiм’я» та iн.

Іван Нечуй-Левицький

ДВІ МОСКОВКИ

Повiсть

І

Раз якось був тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло вже на вечiрньому прузi. Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села i пiдняла за собою куряву. По дорозi йшов молодий москаль додому по бiлету. За плечима в його телiпався ранець та торбина з сухарями; через плече висiла сiра московська шинеля, скручена, як обiд. Мабуть, здалека йшов москаль, бо пiдбився i насилу-насилу волiк своi притомленi ноги.

Курява тихо полягла на стерню, череда ввiйшла в село. На яру стояло чимале село; посеред села бiлiла невеличка нова церква. На самому низу блищав ставочок, один i другий, а кругом його i понад греблею росли густi, високi, зеленi та кучерявi верби.

Москаль став, подивився на село, а далi сiв на окопi та й почав насипати тютюну в люльку.

«Господи! – подумав москаль. – П'ять лiт вже, як я вийшов з Момотiв, а вже вони й бiльшi стали, вже й церква нова, i верби понад ставками поросли такi великi… Що ж то дiеться тут у селi? Чи жива, чи здорова моя стара мати, чи, може, спочивае вже на кладовищi?… – І москаль похилив голову… – А парубки, а дiвчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже всi поженились, а дiвчата замiж повиходили. Чи вийшла то Настя та Мотря? А гарнi були дiвчата! Гарнi, мабуть, з iх i молодицi!..»

Москаль встав i насилу поволiк потомленi ноги тихесенько до села.

А тим часом за ставком, за густими вербами, на сiнешнiм порозi, пiд маленькою хатиною сидiла стара Хомиха Варка. Старенька й невелика була Хомишина хата, одним одна на всiм огородi. Коло неi aнi комори, анi загороди, aнi хлiвця. Тiльки на причiлку була притулена до хати якась повiточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця та бительня та валялися два щербатi глиняники. Весь огород зapic густою та високою травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та цибуля. На два ступенi од дверей зелений горбик з лядою – то погрiб бабин. За хатою десять вишень та двi грушi – ото й усе хазяйство Хомишине…

Хомиха сидiла на порозi, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синовi сорочку. Знать, не дуже добачали старi очi, бо Хомиха нагнулась над самiсiньке полотно. Їi руки тряслись; старенький очiпок зсунувся на тiм'я; з-пiд очiпка одвисло пасмо сивоi коси, а стара все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як же не пильнувати матерi, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя, котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п'ять рокiв, з того часу, як його взяли в москалi.

Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не по-трапила. Тодi вона встала, прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях…

«I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й нема! – думала Хомиха… – Вже другi москалi давно поприходили, а про мого Василя нi чутки, нi вiстки».

I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; ii очi впали на широку дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула десь далеко, в чужу сторону. «Чи живий вiн, чи здоровий, – думала вона, – чи прибуде до мене? Чого не трапляеться москалевi на чужiй сторонi? Може, його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темноi ночi, а може, де занедужав на чужинi, лежить один i нiкому порадоньки дати». Лiтае материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч, то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь чужiй хатi, мiж чужими людьми, то на битiй дорозi, де на його напали недобрi люди. А серце материне ние та ние…

Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату