Як ведеться, так i живеться

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Як ведеться, так i живеться» Панаса Мирного – цикл оповiдань, або, за визначенням автора, «образкiв з життя», в яких подано низку народних образiв***. З особливим психологiзмом i майстернiстю змальовуються образи дiтей. Перу автора належать й iншi оповiдання, зокрема, «Морозенко», «Серед степiв» тощо.

Панас Мирний

ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ

ОБРАЗКИ З ЖИТТЯ

І

ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ

– Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-торжний! Гри-и-ицьку! – гукав одного лiтнього погожого ранку невеличкий хлопчик лiт дев'яти, стоячи на високiй буртi, кругом укритiй молодою i зеленою, як рута, травою.

Сонце пiднялось вже височенько i, гаряче, iскристе, обливало i бурту, i хлопчика, i кругом широке поле своiм огнистим свiтом; горiла молода трава на буртi зеленим огнем; неопавша роса свiтила i вiдбивала дорогим самоцвiтним камiнням; одежа хлопчика – лихi вибiйчанi штанцi, засуканi аж до колiн, латана сорочка i на головi з передраним козирком картуз – пiд тим свiтом теряли свою злиденнiсть, неохайнiсть – i латки, i дiрки вiдбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справдi чудовна: з бурти, мов з високоi гори, видно було на праву руч мiсто. Церкви пiдняли високо угору своi круглi голови, сяли у прозорому повiтрi золотими банями, зеленiли iх залiзнi покрiвлi, мов травою вкритi, бiлiли бiлi боки, мов з крейди виструганi; помiж церквами хати, людськi огороди тонули у гущавинi темно-зелених садкiв – он i рiчка блищала, звиваючись змiею по жовтому пiсочку i пускаючи легенький димок туману з себе, а через рiчку перекинувся мiст – тонкий, узорчатий, мов з волосiнi виплетений. Тута ж, недалеко вiд бурти, мов крiпость перед мiстом, висока кам'яна стiна обвивала кругом великий розкiшний садок, здоровенную пустку-будинок – Ратiевщину. А на лiву руч вiд бурти розiслався степ, рiвний, як долоня, широкий i довгий-безкраiй, тонув у своiй просторiй про сторостi, у своiй зеленiй травi, спершу аж темно-зелений, а чим далi – блiднiший, голубiший, поки не сходився з краем блакитного неба, де, здавалось, вiн загнувся угору i пiшов уже попiд небом. Серед його хвилi хвилями золотого сонячного свiту так i ходять, так i переливаються, то здiймаючись угору, то опадаючи униз; над ним сотнi срiбноголосих жайворонкiв непримiтно в'ються, i iх весела i радiсна пiсня дзвенить, розходиться, розсипаеться, здаеться, сизо-прозоре повiтря само бринить-спiвае… А на темно-синьому полi неба огненне коло сонця грае, прище свiтом, стрiляе довгим промiнням, сипле непримiтними iскорками жару – невiдомий коваль невiдомим мiхом роздув те величне та чудовне огнище свiту! Гарно усюди, красно так – не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися вилiз хлопчик на самий вершок високоi бурти, по боках котроi, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат i двое телят, – байдуже йому було i про iх. Вiн вилiз, щоб з високостi пiдглядiти, де заховалися Грицько та Василь – його рiдний i двоюрiдний брати, з котрими вiн ще до сходу сонця вигнав ту худiбчину пастись. Хлоп'ята, поснiдавши i щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у пiжмурки. Першому випало жмуритись Грицьковi – старшому вiд його братовi. Бистроокий, вiн зразу пiдглядiв Івася, що приткнувся за буртою у балочцi пiд широкою лопушиною.

– Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! – кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасевi жмуритись. Не вспiв вiн очi закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббiг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усi бур'яни – нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Вiн бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратiевщини.

– Я знаю, вiн у ровi мiж шипшиною засiв, – промовив сам до себе Івась i ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рiв, свистав, гукав – i тiльки його дзвiнкий голос лунав мiж гущавиною високих бересткiв та пахучих лип, що спускали своi широкi гiлки по бiлiй стiнi у рiв, мов подавали кому руку або намi