Маруся

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Маруся» Григорiя Квiтки-Основ’яненка – це романтична повiсть, написана у дусi сентименталiзму***. Доля юноi дiвчини, що так i не дочекалася свого судженого, вражае i викликае спiвпереживання. Найвiдомiшими творами автора е повiстi «Сердешна Оксана», «Козир-дiвка», «Щира любов», п’еси «Сватання на Гончарiвцi» та «Шельменко-денщик» тощо.

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

МАРУСЯ

Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якоi вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? І що е у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра – що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуеш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд… Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти i не оглядишся i незчуешся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усеравно, що блукаеш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були – i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили – i той вмер, з тим парубкували – i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, – усi повмирали. Коли ж се так е, так i пам’ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?

А пiсля такоi думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твоi живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти iх при старостi i кохаеш, i поважаеш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними – хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а iх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам’ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, – чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи лиман[1 - Личман – пастух, чабан.]. Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаеш: «Господи! буде воля твоя з нами грiшними!» І не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, – i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам’ятуй, що ти ховаеш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякоi розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне.

Іще ж i се ми думаемо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своеi сiм’i або i родичiв, то буцiмто сее чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнii. Нi, не так сее! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що Господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то iм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк ii може забiдити. Адже правда, що батько тiеi дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своевольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього iй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякоi бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де е таке добро, таке добро… що нi розказати, нi