Маруся Богуславка

Пантелеймон Кулiш

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Маруся Богуславка» Пантелеймона Кулiша – це поема, у якiй автор використав сюжет народноi думи про смiливу дiвчину-бранку, яка врятувала украiнських козакiв з турецького полону***. Автор романтизуе образ героiнi i возвеличуе ii смiливiсть.

Пантелеймон Кулiш

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Староруська поема

(1620 – 1621)

«Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков».

    Иоанн Грозный

«Ой, бородачи!.. Многому злу корень – старцы и попы!»

    Петр Великий

ПРИСВЯТ

Тобi… О! Де ж те слово гарне, чисте,

Блискуче, як срiбло, розтоплене в горнилi,

Щоб свiту возвiстить про свято урочисте

Твоеi похвали, мiй духу свiтлокрилий?

Нi, не землi, не нам тебе благословляти,

Пречисту в помислах, у задумах величну!

Не знаем, як тебе, яким iм'ям назвати,

На пам'ять мiж, людьми, на шану вiковiчну.

Там, де, мечта душi, витають херувими,

Дадуть iм'я тобi, зорi новорожденнiй…

Як перло мiж перел, мiж душами святими

Сiятимеш в своiй красi благословеннiй.

Сiяй i проливай в серця людськi вiдраду;

Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,

Нехай над свiт увесь возлюблять щиру правду,

Про неi родяться, за неi помирають.

А я, коли твоя божественна природа

Вселилась у мiй дух i я твоiм диханнем

Повiну на серця, як райська прохолода,

Як жизнi вiчний хiр, весни благоуханне.

Се не моя хвала, твоя се буде слава,

Твоя се iсповiдь, твое сердечне слово,

Посланнице небес, Мадонно величава,

Натхненне праведне високого й святого!

ПІСНЯ ПЕРВА

ДУМА ПЕРВА

Музо, правди староруськоi вовiк жива богине,

Серця чистого i розуму свободного святине!

Ми покинули з тобою шлях широкий суевiрства,

Вiдцурались вiзантiйського i римського попiвства.

Занедбали й тi перекази, тi споминки кривавi,

Що дiди вважали за вiнець своеi честi й слави.

Ми пуття собi в козацькому завзяттi не шукаем,

Щастя й долi в езуiтському лукавствi не вбачаем.

Дай же нам, богине, тiльки щирiй правдi поклонятись

І в iм'я твое святе дiтьми терпимостi озватись.

Нехай iнший хто в казки письмацькi давнi поринае,

Хитромовну iх iмлу, мов чисту правду, прославляе.

Ми про давнi давна без гнiву й лукавства спогадаймо,

Про безладде наших бiдолашних предкiв заспiваймо.

Заспiваймо ж перш усього про попа, попiв окрасу,

Дивовижу свого темного розбiйницького часу:

Як вiн чесно духом бодрим проти кривди подвизався,

Хоч наслiдним суевiрством понад iншими й не знявся.

* * *

Був сей пiп колiна панського, з Пiдгiр'я Ярославець,

А на прiзвище, по спомину й переказу, Державець '

Бо його шляхетнi предки за велику мали славу,

Що з давен давнезних заслужили в короля державу.

І було незгiрш панам Державцям на Пiдгiр'i жити,

Поки в Русь не поналазили гадюки езуiти.

Був Державець русин з огняною щирою душею:

Не поладив вiн з тiею злою, в'iдливою тлею.

Кинув на поталу езуiтам рiд свiй i родину,

Заволiкся пiшки на козацьку вольну Украiну.

Не злякавсь шляхiв татарських i пустинь тих украiнських,

Рятував i серце, й розум од пiдходiв езуiтських.

Волив лучче всяку нужду i тяжку бiду приймати,

Нiж з ляхами по науцi езуiтськiй панувати,

З русинiв ляхву та недоляшкiв штучно виробляти,

Правду-матiр, честь, i волю, й душу Риму продавати.

Приблудивсь до рiчки Росi езуiтський ненавидник,

Пiдступноi проповiдi польсько-римськоi противник.

Приблудивсь до узграничного мiстечка Богуслава,

Де козак не знав i не питав, чия воно держава.

Уродливий, молодий, моторний, хоч i небагатий,

Приймаком пристав до вдовиноi нужденноi хати.

Ущасливив бiдолашну вбогу вдiвоньку козачку,

Як поняв у неi безприданку дочку-одиначку.

Жили-пробували у старiй оселi хоч не вельми пишно,

Та хвалити Бога i Святу Покрову що було затишно.

ДУМА ДРУГА

Уподобали на нашому Пороссi Ярославля,

З-над Днiстра, iз руського Пiдгiр'я шляхтича Державця.

Був-бо вiн мистець великий по верхах з книжок читати,

Алiлую, кондаки, iрмоси й тропарi спiвати,

І пани його й усi мiщане вельми полюбили,