На вiру

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«На вiру» Михайла Коцюбинського – соцiально-побутова повiсть, присвячена темi складних родинних стосункiв***. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

НА ВІРУ

І

Гнат сидiв у корчмi за столом, пiдперши голову рукою. На столi перед ним стояла пляшка з двома-трьома чарками недопитоi мутноi сивухи. Невелика чарка з грубого зеленого скла лежала перекинута коло жидiвського калача. Гнат частував сусiда Івана; але Івана хтось покликав, i Гнат лишивсь один.

В корчмi було мирно, як щонедiлi. В дверях раз у раз з’являлись постатi чоловiкiв у довгих свитах та високих шапках, парубкiв в коротких чугаiнах, гарних поясах та брилях. Молодицi, одягненi в червонi та синi спiдницi гарячоi барви, в коротенькi байовi «гвавтики», маяли розкiшними кiнцями квiтчастих хусток та побрязкували разками коралiв. Йшли пити до корчми, йшли i по горiлку, ховаючи пляшки в рукав або за пазуху. Шинкар й не вилазив з свого загратованого дерев’яними гратками «ванькирчика». Вiн усе точив з барильця та подавав половинчики, кватирки, пiвока, ока. Пiт великими краплями котився на його рудi вуса, i вiн обтирав його рукавом сорочки, поглядаючи на гостей хитрими сiрими очима.

В корчмi було душно i висiла iмла. Попiд стiною, за столом, сидiло кiлька чоловiкiв та кругловида гладка жiнка. Чарка кружляла по черзi, бесiда переходила в крик, рухи ставали жвавiшими, обличчя горiли. Гладка молодиця обмахувала червоне лице червоною хусточкою i приязно осмiхалася на всi боки. Деякi чоловiки смоктали люльки, i дим здiймався догори синiми струмочками. Запах горiлки, змiшавшись з важким духом бакуну, наскрiзь прочадив чорнi стiни корчми. Несказанний гомiн широкими хвилями вилiтав з корчми крiзь вiдчиненi дверi та вибиту шибку в вiкнi. І чого не було в тому гомонi? І гучна людська гутiрка, i жалiбний голос пiснi, i плач п’яноi баби, i писк жидiвськоi дитини. Бадьористi згуки скрипки та цимбали долiтали до корчми з-за стiни, де хлопцi наймали му дiвчатам, i змiшувались з празниковим п’яним галасом.

А Гнат сидiв, пiдперши голову рукою, i нiчого не чув. Вiн дивився на стовп сонячного промiння, що, продершись крiзь вiкно, лiг на стiнi чотирма золотими плямами. Сонячне промiння пригадало йому один щасливий день в його життi. Се було торiк, в такий самий веселий майовий день. Вiн стояв у садку пiд яблунею, вкритою бiлим цвiтом, i говорив з любою дiвчиною. Вона осмiхалась до його, казала, що любить його… «Пiду за тебе, присилай старостiв…» З радощiв вiн мало не збожеволiв. Та й як його не радiти, коли свiт зразу покращав: i сонце веселiше засяло, i пахощi з садкiв покотились хвилями, i озимина нiчогенько показуе на сей рiк, i сусiда Іван справдi добрячий чоловiк, – отак, хрiн його знае, за що й посварилися… Щастя не вмiщувалось у серцi, щастя розривало груди! Та чи довго ж тiшився вiн тим щастям? От прийшло лихо i, мов корова язиком, злизало щастя!.. Така вже його доля… щербата, мовляв. Кажуть-дiти щасливi; дитина не знае бiди, не знае лиха. Пусте! Скiльки сягае його пам’ять в час дитинства – усе не вбачае вiн себе щасливим, Вже на сьомому роцi почав вiн помагати батьковi в господарствi. Далеко ще до свiта, а вже батько будить вставати – худобу пасти чи в поле йти орати, за погонича. Господи, як не хочеться лишати нагрiтого мiсця, як тяжко розлучатись з солодким ранiшнiм сном! Та суворе батькове слово мов водою холодною обiлле прожене сон… А в полi добре, як сухо та тепло. Але в дощ, у негоду, в осiннiй холод змокле було, що й ниточки сухоi не знайдеш на спинi, сяде десь пiд кущем та кланцае зубами з холоду, та мориться голодом, бо що то за iжа – хлiб з цибулею! А мало його попобили й батько й мати, вернувшися з корчми п’янi або роз’ятренi гiрким бiдуванням? Та що про те згадувати! Найгiрш зробили, що померли, лишивши його на дев’ятому роцi сиротою… Вiддали його до пана в економ