Через кладку

Ольга Кобилянська

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Через кладку» Ольги Кобилянськоi – соцiально-психологiчна повiсть, одна з пiзнiх повiстей авторки, присвячена темi iнтелiгенцii***. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.

Ольга Кобилянська

ЧЕРЕЗ КЛАДКУ

Повiсть

I

Я всiх знав отих, про котрих буду писати, старших i молодших, жiнок i мужчин; ба одна часть iх мешкала навiть в домi моiх родичiв, в горах, у невеликiм мiстi. К., саме в роках, як вступив я в державну службу практикуючи i жив враз з родичами. З того часу, а мав я тодi 25 рокiв, – походили якраз тi знайомства, про котрi хочу писати. Не тому, щоб з моiх записок вийшов якийсь закiнчений роман або новомодна повiсть, а так, – щоб вдоволити самого себе.

Я чую хвилинами свою душевну самоту, мов щось живе. Чую, як вона лiзе на мене, вимагае, випрохуе щось вiд мене, а далi бере верх надi мною. Інодi переловлюю себе на тiм, що вона посунула свiй вплив на мене так далеко, що вiдбирае менi право мови, – i через те став я поза моiм урядом[1 - Уряд – урядова служба, заняття на службi.] маломовним, а товаришi й колеги зробили з мене чудака!

* * *

Я не жонатий. Живу один лиш з матiр'ю своею. Становисько в мене гарне, е i маеток; але проте я не женився. Замолоду не було як, а тепер… ет!.. що значить «тепер»? Однак це поки що не належить до моiх записок. Я про iнших хочу писати, цiлком спокiйно… цiлком так, як буде менi приказувати настрiй. І я цiкавий, що з того вийде, до чого може допровадити чоловiка самота. Буду прясти свою бiлу вовну, доки схочу сам. Щоденник з молодих лiт у мене е (в менi ж бо, як запевняли мене вже замолоду, лiтератська жилка (по кiм?!); отже, я зiбрав оцей матерiал, себто щоденник, нотатки, листи i т. iн., i буду писати. Вриваючи тут i там, може часом i з паузами цiлих рокiв, але що постановив… доведу до кiнця. А який кiнець моеi життевоi повiстi буде, я ще сам не знаю, бо не я, а життя зложить його…

* * *

У мене урядження старосвiтське, бо ще вiд родичiв, але воно вiдповiдне до мене i стоiть в гармонii й рiвновазi з моею особою, з котроi дише, може, дещо також вже старосвiтством. Але менi «старосвiтство» подобаеться. Воно мае в собi щось успокоююче, щось поетичне, добре. Нагадуе лагiдне обличчя матерiв, журливiсть i стараннiсть батькiв, якоюсь поезiею перетканий свiт i щось – безжурне. Так вiдчуваю бодай я старосвiтськiсть.

У мене й музика в хатi старосвiтська. А знаете яка? Не голосна, як, може, ви собi те уявляете, а спокiйна, така, що мов шовком розпливаеться по душi – i губиться мрiями.

Я сказав – я не жонатий. Становисько в мене гарне, але проте я не женився. Жiнки не мають розумiння супокою, розумiють iнакше супокiй, як ми, мужчини, – особливо тi, модернiстичним духом перейнятi. Навiть згадка про них вже баламутить мене в гадках. Вже стае, напр., перед душею… вона, хоч нiби без претензiй. Але ось… вже бачу ii молодi очi (вони вже з уроди такi в неi) i ii бiлi руки, бачу, як гарно укладаеться ii сукня коло ii постатi… як вона ii збирае… а часом, як в суперечцi зi мною – уступае менi. Не словом – лиш мовчанням i поглядом, i те мене денервуе… зворушуе, ii консеквенцiя нечувана, до того вона «гербова».

Чи я старий? (Тридцять п'ять). Чорт знае. Про мене кажуть товаришi, що я ще цiкавий мужчина… що не одна сiмнадцятилiтня…

Нi. Не буду бiльш нинi писати. Накрутив собi свiй великий старосвiтський стiнний годинник, що менi ще по дiдовi владицi остався, i слухаю його нiжну музику, що настроюе мрiйно й вiдволiкае вiд усього голосного, болючого, негармонiйного, а думками лину туди, де було гарно, де не шарпало душу обов'язками всякого роду, а було повно молодечоi поезii i вiри там…

* * *

Дарма! – те, що звемо «будучнiстю», вилiзае, виростае проти моеi волi з моеi минувшостi… укладаеться приманчивими формами в будуче i гл