Пригода з «Кобзарем»

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Пригода з Кобзарем» Панаса Мирного – оповiдання, присвячене темi сприйняття поезii Тараса Шевченка рiзними людьми***. Героi твору дiляться на тих, хто захоплюеться нею (пан, його донька, покоiвка Марта) i тих, хто проявляе недоброзичливе ставлення (панi помiщиця та вихователi пансiону). Перу автора належать й iншi твори, написанi у жанрi малоi прози, зокрема, «Палiйка», «Серед степiв» тощо.

Панас Мирний

ПРИГОДА З «КОБЗАРЕМ»

Це було ще за панщини.

Менi скiнчилось тринадцять лiт, а брат мiй був на два роки молодший вiд мене. Нас у сiм'i тiлько двойко й було. Ми жили ще дома, на хуторi, за п'ять верстов вiд города, хоч папа, а найбiльше мама давно вже клопотались про те, щоб нас вiддати до школи. Мене готували до iнституту, а брата до корпусу, та тiлько дожидали, поки братовi вийде десять лiт, щоб разом вiддати; бо якби вiддавати кожного з нас нарiзно, то приходилося б держати при домi задля другого i гувернантку, i вчителя. А папа одно наказував мамi вести дiло так, щоб менше було розходу.

Братовi минуло десять лiт весною, i все налагодилося так, щоб восени вiдвезти нас у губернiю, а тут я вiзьми та й занедужай. Прикликали лiкаря. Лiкар подавився на мене та тiлько головою покрутив.

– Погано, – каже, – коли б то вискочила!

Усе лiто я хворiла, i тiлько як почалися жнива – я вичуняла; та була така квола, що лiкар не пораяв з осенi вiддавати мене до iнституту, а передержати хоч зиму дома. Через це ми й зосталися ще на один рiк на хуторi.

Помiж повiтовим панством наша сiм'я лiчилася за людей середнього достатку. У папи було триста десятин землi та душ iз сорок крiпакiв, а в мами нiчого не було, хоч вона була з дуже значного i багатого роду. Ходила чутка, що за нею обiцяно було дати маеток у тисячу десятин, та як вона не захотiла вийти замiж за того, за кого бажалося ii батьковi та матерi, а пiшла за нашого папу, та ще й неабияк, а утьоком, то за нею нiчого й не дано.

Папу все повiтове панство дуже поважало, лiчило його за розумного чоловiка й кожен раз вибирало за повiтового суддю. Як настане було пора виборiв, то всi клопочуться, кого вибирати за маршала, чи за справника, або засiдателя, бо тi, що займали цi посади, все чим-небудь не догодили виборцям, i ото iх намiрялися скинути, а других настановити. Про одного нашого папу тiлько казали, що iм кращого суддi не треба, що ця посада задля нього навiки призначена. І скiлько я не запам'ятаю, то вiн завжди був суддею, аж поки повiтових суддiв не скасовано.

Папа був низького зросту, натоптуваний, обличчя мав кругле, червоне, волос чорний, очi виразнi, темно-карi: у них завжди жеврiли якiсь iскорки, немов вiн усмiхався ними, жартував. З себе вiн був тихий, спокiйний, обхiдчастий, хоч на рiч дуже гострий i правдивий, а тiлько вiн завжди оздоблював ii ласкавими словечками або пересипав смiшними приказочками, так що кожний, слухаючи його ущипливу мову, нiколи не ображався.

Мама, навпаки, була бiлява, високого зросту, статна, з себе показна. Голову завжди несла якось високо, немов дивилась на всякого згори вниз. Як говорила, то завжди нарозтяг, i хоч рiч ii була ласкава, оже якась сувора, неприемна – холодом несло вiд ii ласкавоi речi.

Розмовляючи з ким-небудь, вона нiколи не забувала додати, що вона вчилась аж у столицi, в патрiотичному iнститутi, де iх частенько наглядала сама цариця, та як iй добре жилося в покiйного тата, дуже значного пана, у котрого за обiд щодня сiдало не менше як тридцять душ i була з своiх дворових цiла капела, що славилась на всю губернiю.

– Як вони грали! Ох, як вони чудово грали! – зiтхаючи, казала вона.

– Аж у мене й досi в вухах гуде! – насмiшкувато перебивав ii папа.

Мама призро кине на нього своiми сiро-зеленими очима й замовкне, а папа переведе розмову на близькi всiм сучаснi речi, i зразу всi весело загомонять.

Ми, малi дiти, помiчали, що нiхто нашоi мами з повiтових панiв та панiiв не любив. Хоч i часто вони забiгали до нас на хутiр – у свято з празником поздоровити, а в будень по дiлу якому, та, як папи не застануть дома, побудуть хвилину-другу та мерщiй, наче огн