Бiда бабi Палажцi Солов’iсi

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Бiда бабi Палажцi Солов’iсi» Івана Нечуя-Левицького – оповiдання, наповнене картинами з життя селянськоi сiм’i***. Родиннi взаемини описанi з легким гумором, для твору характерний фольклорний колорит i жива народна мова. Перу автора належить низка подiбних за тематикою i стилем творiв, зокрема, «Бiда бабi Парасцi Гришисi», «Кайдашева сiм’я» та iн.

Іван Нечуй-Левицький

БІДА БАБІ ПАЛАЖЦІ СОЛОВ'ЇСІ

Ще до великоi заливи 1886 року баба Палажка овдовiла. Другий Палажчин чоловiк, Терешко Соловейко, ще за свого живоття одрiзнив i видворив свого старшого сина, Палажчиного пасинка: поставив для його опрiчну хату па левадi i видiлив частку поля. А як вiн почав слабувать i постерiг, що вже смерть за плечима, то написав духовницю, в котрiй одну половину поля одписав меншому синовi Петровi, а другу половину бабi Палажцi до ii живоття.

Старий Соловейко добре знав, яка на вдачу баба Палажка; знав вiн, що й Петро вдався на вдачу в свою матiр. І мати й син були непомирливi. Заводiяки, опришкуватi та лайливi. Соловейко добре вгадував, що Петро буде зобижати та кривдить матiр, бо ще за його життя вони не мирили i тiльки те й робили, то гризлись та лаялись. Син був непокiрливий, а його друга жiнка Оришка була сердита, нездатлива й натуриста i так само не слухала свекрухи, як i перша Петрова жiнка Олена. Соловейко боявся, щоб баба Палажка коли-небудь не кинулась з сокирою рубать синовi пiч та припiчок, як рубала колись пiч своему пасинковi в противнiй хатi, або щоб часом не рубнула з нестями сокирою й сина по спинi або й по головi. Бо вона була битлива: як тiльки полаеться з сином або з невiсткою, то так i вперiщить чим-небудь, що трапиться напохватi. Виправивши духовницю в волостi, Соловейко ще перед смертю оддав ii Палажцi на схованку. Баба сховала бомагу в своiй скринi i ключ од скринi прив'язала на шнурку до пояса. Але як помер старий Соловейко, вона вийняла духовницю з скринi, бо добре знала, що сини та дочки нишпорять в хатi, добирають ключа до скринi i без сорому крадуть в матерiв грошi.

Довго думала баба, де б то сховать духовницю так, щоб син не знайшов. Засунула вона ii за великий образ пiд рами, що висiв на покутi; але вона знала, що в це мiсце небезпечно класти, бо селяни звичайно ховають не тiльки бомаги, але навiть асигнацii за образами. Баба догадалась, що син та невiстка переднiше од усього шукатимуть духовницю за образами або в ii скринi.

Довго мiркувала баба i, нарештi, надумалась. Раз якось, як син i невiстка пiшли на роботу в поле, баба витягла спiдсподу духовницю, перекинула свою скриню на колiщатах, прибила цвяшками духовницю до дна в куточку, а поверх бомаги прибила ще й тоненьку дощечку так, щоб духовницi було не видно.

Вдарила вона три поклони перед образами, помолилась богу, перехрестила духовницю i знов перевернула скриню й поставила на мiсце. Вона важко зiтхнула, згадавши свого Соловейка, стала перед образами, помолилась богу за його душу; i в неi на душi стало легко й спокiйно, бо думала, що дiтям i в голову не прийде шукать духовницi десь пiд дном скринi.

Старий Соловейко вмер в пилипiвку, а як настала весна, Палажка почала всiм правувать в хазяйствi, як i було переднiшс за живоття старого Соловейка.

– Ото, сину, батько записав в духовницi, щоб наш город був сукупний, а половина поля була моя, доки й мого живоття. Ори ж, сину, свою частку й мою, але хлiб на моiй частцi я зберу сама, бо то мое добро.

– Навiщо, мамо, здалась вам ота морока? Ви вже старi, не здужатимете зiбрать хлiб з поля. Нехай буде наш город сукупний, i поле сукупне. Ми вам не боронитимемо хлiб iсти, – сказав син пiдлесливим голосом.

– Ще б пак боронили iсти хлiб, коли вiн мiй, а не ваш. Ти викосиш мое жито й пшеницю, а я таки здужатиму й сама згребти й в полукiпки скласти. Там же того хлiба жменя, а не цiлi лани! Або, коли хочеш, то я одберу свою частку зерном та й держатиму в коморi свою пашню окроми од вашоi. Ти ж бачиш, що в мене своi кури й гуси. Треба ж iх чимсь годувать, щоб було що й продати, й грошi на смерть зiбрать. А про город батько сказ