Вибрана поезiя

Адам Мiцкевич

«Вибрана поезiя» Адама Мiцкевича – добiрка, до якоi увiйшли однi з найвiдомiших вiршiв автора***. У них представленi особистi iнтимнi переживання лiричного героя. Переклад поезiй був здiйснений видатним украiнським митцем Дмитром Павличком.

Адам Мiцкевич

ВИБРАНА ПОЕЗІЯ

ОДА ДО МОЛОДОСТІ

Und die alten Formen sturzen eir

    P.F. Schiller[1 - Старi форми руйнуються. Ф. Шиллер (нiм.). (Прим, перекладача).]

Hi серць, нi душ – то кiстякiв народи;

Дай, молодосте, крила!

Хай злечу над мертвим свiтом

До оман ясноi вроди,

Де старi перегороди

Новизни могутнiм квiтом

Розбивае твоя неприборкана сила.

Хай вже тi, що йдуть до ночi,

Хилячи долу пооранi чола,

Стiльки побачать довкола,

Скiльки засягнуть погаслi очi.

Ти ж, молодосте, лети

Над просторами високо,

Ти людства безмiрнi свiти

Пронизуй, мов сонця око.

Дивися вниз, де вiчна мла встеля

Безмiр лiнивства, бруду повен:

То земля!

Глянь, як з вод ii гниющих

Вибивсь гад у шкаралущах.

Вiн сам собi стерно, моряк i човен;

Вiн повзае по хвилях, западае у вир,

Іде навпереверти, навзверти,

Меншого змiя хоче цей, бiльший, пожерти,

А втiм вiн вибухнув на скелi, як пузир.

Нiхто не знае нi його життя, нi згуби:

То самолюби!

Молодосте! Обернеться гiркотою

Нектар життя, випитий на самотi;

Радiсть небесна напоiть серця тiльки тi,

Що поеднанi ниткою золотою.

Разом, юнi побратими!..

Спiльне щастя до мети вестиме:

Розумнi шалом, еднiстю дужi,

Разом юнi побратими!..

Щасливий той, хто впав при зброi,

Хто тiло в смертельнiй стужi

Дав iншим на схiдець до слави новоi.

Разом, юнi побратими!..

Путь стрiмлюща i ковзка,

Сила й страх – то вражi воi,

Хай же сила силу вiдтиска,

Вчiмось бороти переляк змолоду, як героi!

Хто дитям у колисцi вдушив змiю,

Що потiм йому кентаври?

Вiн видере з пекла долю свою,

До неба пiде по лаври.

Сягай, куди зiр не сяга;

Ламай, що розум не зломить:

Молодосте! Орлина твоя снага,

Плечi твоi – мов громи.

Гей! Рамено до рамена! Землю навкруг

Обвиймо руками, браття!

Думи зiстрiльмо в спiльне багаття

І в спiльне багаття – дух!..

Встань же, брило, з ями свiта, —

На колii новi пора;

Як злiзе з тебе плiсняви кора,

Згадаеш зеленi лiта.

Справдi, в безмiрi тьми i безладь,

Де сили стихiйнi в роздорi,

На пiдвалинах мусили стать

З волi Божоi Всесвiту речi;

Шумлять вiтри, клекочуть глибонечi,

А блакить освiтлюють зорi —

В битвах жадоби лиш людський рiд,

Лиш людство в нiчному полонi;

Та гудуть вогнi проломнi,

З хаосу вийде духу свiт:

Молодiсть його зачне на своiм лонi,

А дружба дасть йому теплiнь в долонi.

Суремлять веснянi води,

Передсудiв гинуть льоди.

Встань, зоренице свободи,

Порятунку сонце, веди!

ДО М…

Геть iз моiх очей!., корюсь одразу,

Із серця геть!., що ж, треба вiдiйти.

Геть з пам’ятi!., та нi… цього наказу

Не виконаемо – нi я, нi ти.

Я – нiби тiнь: все ширшi в неi крила,

Що далi вiдлiтае од вогню, —

Що далi вiдступлю од тебе, мила,

То бiльшим сумом дух твiй затемню.

На кожнiм кроцi, кожною порою,

Де ми ридали, де зазнали втiх,

Я буду бiля тебе i з тобою,

Як слiд болiнь i радостей моiх.

Чи пiдiйдеш до арфи в самотинi

І спiвом сколихнеш вечiрню тьму,

Згадаеш раптом, що о цiй годинi

Ту пiсню вже спiвала ти йому.

Чи сядеш грати в шахи – мить зажури,

Король у сiтях, здатися пора,

Згадаеш: ти втрачала так фiгури,

Як гралася остання наша гра.

Чи на балу, де одяги кармiннi,

І музика, i щебетання дiв,

Побачиш вiльне мiсце при камiнi,

Згадаеш – там зi мною вiн сидiв.

Чи будеш ти читати про кохання,

Навiк розбите присудом творця,

Подумаеш, одклавши те читання:

«Таж то про нашi писано серця…»

Якщо ж (по волi автора, звичайно)

Закоханi зiйдуться врештi знов,

Загасиш свiчку i зiтхнеш печально, —

Чом наша не скiнчилась так любов?!

Втiм блискавки сiяння таемниче

Нiч розiтне, як вiстря палаша,

Сич у вiкно заб’еться й закигиче…

І скажеш ти, що то м