Згуба

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Згуба» Панаса Мирного – соцiально-побутова п’еса, присвячена традицiйнiй для автора темi нелегкоi долi жiнки***. На подiбну тематику написанi також й iншi твори Панаса Мирного, зокрема, роман «Повiя», оповiдання «Лихий попутав» тощо.

Панас Мирний

ЗГУБА

Комедiя в п'яти справах

Справляють:

Одарка, крiпацька вдова, 45 лiт. Не так стара, як зостарена та засушена лихою долею та недостачами.

Xима, ii дочка, 22 лiт. Дуже красива дiвчина, а потiм молодиця.

Петро, 14 лiт; Орися, 10 лiт: Одарчинi дiти.

Ївга, 35 лiт. Сусiдка Одарчина; дуже балакуча та цiкава.

Грицько, 56 лiт. Хрещений батько Химчин. Поважний та богобоязний чоловiк.

Палажка, 50 лiт, городська куховарка. Огрядна з себе.

Фенька, 27 лiт, городська горнична.

Панич, 27 лiт. Худий, високий, згорблений, наче сутулуватий.

Іван, 24 лiт, робочий з залiзноi дороги. Красивий з себе парень, одягаеться теж красиво. Великий митець випити, погуляти, до дiвчат залицятися.

Федiр, 22 лiт, теж робочий з залiзницi. Приятель Іванiв, а ще бiльший його прихильник до погулянок.

Полiцейськi: перший i другий.

– СПРАВА ПЕРША —

Бiля панського будинку, з двома виходами на улицю, сидять на лавцi за ворiтьми Палажка i Фенька. Через улицю провалля, огороджене перилами. Геть за проваллям унизу видко рiчку серед зелених лугiв; за рiчкою – вокзал з залiзного дорогою, а за ним – синiють лiси, жовтiють поля, бiлiють церкви побiчних сiл. Дуже красива картина.

Вихiд І

Фенька. Ну што у нас i юлиця глуха, то бодай у нiй не довелося нiкому доброму жити.

Палажка. Ще краще у такому тихому мiсцi жити: нiхто не скаче перед твоiми очима, гуркоту та лементу того не чутно, що по людних улицях бува. А глянь он униз – як хороше!

Фенька. Што там хорошого? – провалля, та й только! А по юлицi i в празник людей не видно… Разве какая собака пробiжить.

Палажка. А живуть же, бач, люди, та ще й бога хвалять за те, що так тихо.

Фенька. То – кому надоело жить або хто зостарився… Звесно, такому i нада спокойствiя.

Палажка. А ти ще не вгамувалася?… Не надолужило тобi отак по всiх усюдах тинятися? Ще життя тобi не далося взнаки?

Фенька. Чому не далося?… Та што наше життя! Салдати правду поють: «життя наше – копейка!» Што тут дивиться на його, – гуляй очертя голову!

Палажка. А потiм що? Догуляешся до сизого голубонька, та тодi – з мосту та в воду!

Фенька. Уж лучше з мосту та в воду, чим отак жити! Єслi би я, дурна, знала – нiкогда би не стала сюда на мiсто.

Палажка. Та хто ж тебе отут i держить?

Фенька. Добуду только мiсяця – сейчас розсчитаюся.

Палажка. З богом, Парасю, коли люди лучаються! (Помовкли).

Фенька. Єслi би еще господа билi, как другiе господа… настоящiе… А то – какiе ето господа? Только одно названiе, што господа, а больше – как простие люди.

Палажка. Коли й простi наймають та платять грошi, то й простим треба служить. Така вже, бач, наша доля: найнявся – продався! Хто найняв – тому й служи.

Фенька. У настоящих господ – приятно служить: всi с тобою благородно, обходительно поступають; а уж у етiх названих господ – одна мученька: i беседовать з ними неохотно.

Палажка. А з настоящими ти i в беседу вступала?

Фенька. А как же! Вот як я служила у Луценкових. Он хотя i купець, но багатий; а она – благородная – на хвортоплянах iграеть, по чужесторонньому говорить – по-хранцюзькому, по-нiмецькому, – в iнститутi була… Он уже не молодой i все по своему купечеському делу занят, все в роз'iздi та в роз'iздi; а она, бедная, одна – молодюсiнька такая… Скушно ей одной дома. От ми с ней, когда он виедет iз города, весь город виходим, по всiх садах побиваем. А домой как прийдем, то она меня возле себя все i держит; целую ночь с нею виговорим… I чего, чего ми только не переговорим с нею?… Она, значить, разоденеться што наилучше да й пойдьом гулять, а iдучи приказивает: ти, говорить, Феня, iдi за мною да смотри, хто на меня будет засматриваться. А там от них недалеко жил один охвецер – картина, не охвецер! Всьо на нее посматриваеть да глазами