Спокуса

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Спокуса» Панаса Мирного – п’еса, у якiй дiйовими особами е вiдомi бiблiйнi персонажi: Адам, Єва та iн.***. Перу автора належать й iншi драматичнi твори, зокрема, «Лимерiвна», «Згуба» та iн.

Панас Мирний

СПОКУСА

Найвiрнiшому порадниковi i найщирiшому приятелю Леонiдовi Олексiйовичу Іонiну присвячуе вдячний автор

Мiстерiя у чотирьох справах

Справляють:

Адам – перший чоловiк.

Єва – його жiнка.

Голос з неба.

Янголи.

Лев – цар звiроти.

Звiрота.

Дрiбнi пташки.

Луципiр – старший над нечистою силою.

Арефа – його жiнка.

Іродча – iх син.

Сатанаiл та Анциболот – Луциперовi пiдручнi.

Нечиста сила: домовi, вiдьми, вовкулаки.

– СПРАВА ПЕРША —

РАЙ

Починае на свiт благословитись. За далекими горами червонiе край неба; рожевий свiт його блимае по верхiв'i гiр, а крутi iх боки укривае чорна темнота. Над раем – долиною курiеться сизий туман i, чiпляючись за гiлки високого дерева, тихо здiймаеться вгору. Кругом тихо – анi шерхне; все спочивае, прикрите вранiшнiм холодком, – млiе серед тихого сну… Аж ось – далеко-далеко – за темними горами зажеврiла невеличка iскорка i, спалахнувши, довгою огнястою ниткою застрибала по горах… Ось друга мчиться iй навздогiнцi, третя… четверта… Цiлий снiп золотого свiту забуяв понад горами i почав осiдати на iх верхiв'i золотим маревом. Заблищали гребнi гiр, заiскрили; чорна темнота затремтiла i, присiдаючи, почала ховатись по крутих ярах та глибоких долинах, а сизий туман, порiдчавши, вище посунув угору. Рушився тихий вiтрець; загойдався димчатий полог сизого туману; зашепталося листя на деревi; заiскрила блискуча роса на травi. Почувся над раем тихий гомiн, i здаля донеслася голосна пiсня.

Пiсня:

Слава безмiрная боговi нашому,

Господу правди й добра!

Всесотворителю, життя подателю…

Слава, i честь, i хвала!

Дрiбнi пташки(просипаючись, щебечуть).

Свiт, свiт, свiточок!

Спустивсь на наш садочок,

Та поробив слiдочок —

Позолотив пiсочок.

Свiт, свiт! Свiтае…

Нас до гурту скликае:

«Збирайтеся, подруженьки,

До нашоi задруженьки,

Усi разом заспiвайте,

Ясне сонце привiтайте…».

Свiт! свiт! свiт!

Звiрота(лупнувши очима, позiхнула – заревла).

А-гу, а-гу!

Пора вставать!

Пора вставать та свiт вiтать,

Що з-за гори до нас iде,

За руку сонечко веде!..

А-гу! А-гу!

Єва(лежачи на драбинi, що була привiшена вiрьовками з лика до гiлки розлогого дерева i товсто вимощена зверху пахучою травою, – кинулась i, розплющуючи очi, перевела iх на другу, поруч привiшену, драбину, де ще спав Адам).

Адаме, Адаме!

Мiй друже коханий!

Вже свiт забуяв понад раем…

Пора нам вставати, молитву складати

Тому, хто його засилае.

Адам(прокинувшись, мерщiй скочив з драбини на землю).

Свiт, свiт буяе,

А темнота зникае…

Слава всевiчньому!

Все живе, уставай

Та молитись давай

Предковiчньому!

Янголи(носячись понад раем у сонячному свiтi, спiвають).

То не свiт над землею встае,

То вам звiстку господь подае,

Що не дiжде нечистая сила,

Щоб вона вас отут полонила…

Славте всевiчнього!

Адам(голосно гукае).

Ой, годi спати,

Пора вставати, —

Прокидайтеся!

Божая сила

Свiт нам явила…

Просипайтеся!

Йде сонце ясне,

Із-за гiр красно

Усмiхаеться;

Тiка темнота

В чорнi ворота

Та жахаеться.

А свiт за нею

Змива росою

Той слiд нечистий,

Прогорта дорiжки,

Вистила стежки

Силi пречистiй.

Мерщiй вставайте,

Росу збирайте

Та вмивайтеся.

Змивайте плями,

Що сни наслали,

Очищайтеся!

Адам, нахиляючись до трави, жменями збирае росу i почина вмиватися нею, – спершу вимив руки, потiм промив очi, а далi – i все обличчя. За Адамом почала вмиватися Єва, а за нею – все живе, що було в раi: звiрота, птицi, жаби, ящiрки, гадюки. Як усi позмивалися, Адам знову почав говорити.

І омилися,

І очистилися,

Тепер на молитву ставайте.

Вiд усього серця,

Що в грудях б'еться,

Господа бога благайте.

Все живе колом оточуе Адама та Єву. Адам, ставши на одно колiно i звiвши голову вгору, починае чуло вичитувати.

Господи, боже ти наш.

Царю i неб