П’яниця

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«П’яниця» Панаса Мирного – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена темi викриття гнилоi основи чиновницькоi служби в Украiнi***. Перу автора належать й iншi прозовi твори, зокрема, роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi», повiстi «Голодна воля», «Лихо давне й сьогочасне» тощо.

Панас Мирний

П'ЯНИЦЯ

І

Стояла темна осiння нiч над сонною землею, мiсяць примеркав i вже ген к свiту показував своi золотi роги, зорi сумно лупали в темному небi. Тихо було всюди, як в усi. Нi собака не гавкне, вiтрець не вiйне, не зашелестить пожовклим листом… Покiй i сон криють усе своiм темним пологом, все заснуло мертвим сном пiвночi.

У хатi тiльки Микити Івановича Ливадного, що з панiв один тiльки й жив на цiле козаче село Недогарки, видно, не спали. У чисте й високе вiкно падали стяги ясного свiту на зелене подвiр'я, часто у вiкнi метушилися темнi тiнi, перебiгаючи з одного боку на другий; iнодi вони задержувалися надовше, й тодi виразно виходила чоловiча постать з лисою головою, а коло неi – друга, дрiбна, невеличка… Ось ще одна… Усе вiкно криеться темнотою, з краiв тiльки пробиваються тонкi смужечки ясного свiту… Ось знову захиталося все, i разом двi голови показалися у вiкнi… походили-походили i пропали… Знову на землю упало вiд шибок шiсть ясних плям, передiлених одна вiд другоi рiвними темними поясами…

То Микита Іванович споряджав свого третього сина Івана у мiсто на службу. Се вже йому була не первина. Вiн вирядив уже двох, та старшого скрутило лихо – умер, а середущий, осiвшись на теплому мiсцi, панував собi. Маючи таку надiю й на третього, послiднього, Микита Іванович був веселий, говiркий, вичитував синовi всякi пригоди з свого життя, ставив йому рiжнi перестороги, заперечував вiд ледачого товариства, раяв шанувати старших себе, годити iм, коритися…

– Знай, сину, – казав вiн, – покiрне телятко двi матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору: начальник йому слово, а вiн йому – десятеро. Такi завжди тратять свое. Тихше, кажуть, iди, далi будеш. Так i тута. Коли тебе начальник i полае iнодi так, нi за що, як ти, Господи, свят! – змовчи на той час. Може, йому тодi припало лаятися, та ти перший пiдскочив пiд руку… Коли ти не змовчиш, то тiльки пiднiмеш бiльшу бучу та втратиш за себе добру славу… Тодi скажуть: сякий-такий, нiкому не змовче! Коли ж перетерпиш – хай, мов: собака бреше – вiтер несе, о! – тодi вiн сам побаче, що ти за чоловiк i що за чиновник… Знай, сину, той самий, що тебе нi за що вилаяв, коли лучиться тобi оступитись, горою стоятиме за тебе й не дасть на поталу! Я сам на собi усе звiдав, сам по собi добре знаю. Чи був би я тим, що тепер е, коли б не годив старшим, не корився? Нiколи зроду!.. Покiйний батько не кинув пiсля себе нiчого. Мати вмерла ще за молодих лiт, удруге вiн не захотiв одружитись, та так усе й пiшло за люди… Виряджаючи, вiн не дав менi нiчого, окрiм трьох лихих сорочечок та ще лихiшоi одежинки. А як виряджав, то наказував: «Гляди себе: спiткнешся – пропав, не спiткнешся – пiдеш угору. Знай, що козак сам собi повинен знайти долю. Іди й шукай ii, а вiд мене нiчого не жди!» Як я бiдував, як часом холодний i голодний сидiв, те одному Богу вiдомо та менi, а бiльше нiкому… А от бач тепер? І свiй притулок на старостi лiт маю, i вас таки, як батько, i вивчив, i надiлив на перший раз, чим Бог послав… А через вiщо? Через те, що де треба, поклонюся й покорюся. Вiд поклону, кажуть, голова з в'язiв не спаде, а за тебе добре слово кожен замове… Іди ж i ти, сину, та шануй себе i своiх батька та матiр – iм легко й радiсно буде чути про вас: от, мов, у Ливадного дiти! А не то що усяк вас буде ганити та проклинати.

Микита Іванович був собi низенький, натоптуватенький чоловiчок, з невеличким пузцем, з круглою лисою головою, з масним, добре виголеним лицем, з невеличкими блискучими очицями. На сей раз його очi якось особливо блищали: вибивалася з-пiд iх лукавого погляду i тепла батькова любов до дитини, i радiсть удачi, i якась глибоко захована туга: що, як, мов, не справдяться надii?… Голос його, завжди т