Палiйка

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Палiйка» Панаса Мирного – психологiчне оповiдання про тяжку долю скалiченоi дитини, ii хворобливе дорослiшання i спроби помститися за знущання над нею***. Перу автора належать й iншi твори, написанi у жанрi малоi прози, зокрема, «Як ведеться, так i живеться, «Серед степiв» та iн.

Панас Мирний

ПАЛІЙКА

З бувальщини

В один з тих хороших весняних ранкiв Украiни, коли лiси, як зачарованi кучерявi велетнi, задирають своi гiлки i дивляться у сине небо, зелена трава, як килим, укрие чорну землю, i ясне сонечко, усмiхаючись, випливе з-за гори, приязно свiтить i грае своiм золотим промiнням на дрiбних краплях роси, видаючи iх то за дорогий кришталь, то за самоцвiтний камiнь, то невеличку iскорку вогняну, то за ясну й прозору зiрочку, – коли кожна пташка, освiжена ранковою прохолодою, заливаеться, розлягаючись на всякi голоси, кожна комашина свiрчить, деренчить, куе, в один з таких днiв 185… року мiсто К. в гармонii сього свiтового концерту почуло нерiднi й сумнi звуки, котрi, як горох, перекочувались од хати до хати, з улицi в улицю, лились, лились, займаючи все бiльше мiсто, а занявши, мов застигли так у повiтрi, стояли й дрижали, дрижали, будячи якусь сумну думку в головi, якесь важке почуття у серцi смиренних жителiв мiста, котрi з кошиками, саками, корзинами i всякою всячиною тяглися вулицею на базар, де вже стояли декiлька возiв з зерном, з сiллю, рибою, декiлька стiльцiв перекупок, крамарок, котрi кожному прохожому кричали одна перед другою: сюди – сюди, пане, панi, паняночко, чоловiче, молодице, дiвко, сюди до мене, м'яких, гарячих буханцiв, бубликiв, свiжих огiрочкiв, шпильок, голок i т. др.

– Що це за причта? Що за сумний болiзний голос? – озираючись на всi боки, боязко питали вони один одного.

То туркотiв барабан. Спершу гвалт його почувся з тюрми, що стояла загоди од мiста на вигонi i сумно дивилася своiми мурами на широку, криту глибоко сiрим пилом дорогу. Розчинилася давно, давно вже закрита брама тюрми i показала свiтовi свiй чорний нечистий двiр, далi заблищали проти сонця штики та рушницi часових, барабан барабанщика, за ними пара гнiдих коненят везли чорний вiз, на яких завжди возять рiшених рештантiв. В кiнцi воза ще висипало декiлька москалiв, а на кiнцi йшов у червонiй сорочцi й чорних штанях, у мохнатiй шапцi здоровий чорнобородий чоловiк з здоровенним нагаем на плечi – то кат. Як вийшло це все з двору, то брама зараз же й зачинилася, болiзно завивши своiми заржавленими рипугами, i конi пiд iхали до острожного ганку, що виходив дверима прямо на вулицю, i стали. Кат з двома москалями пiшли прямо у дверi тюрми. Через скiлько часу москалi вийшли й стали по боках дверей, а кат вiв пiд руку якусь дiвчину у сiрiй рештанськiй одежi. Голова ii сумно схилилася на груди, руки опустилися донизу. Ледве-ледве вона йшла. Привiвши до воза, кат, як кiт, скочив на вiз i, подаючи руки дiвчинi, сказав: «Полiзай!». Дiвчина пiдняла своi руки i полiзла теж на вiз, аж на саму верховину, де стояв стовп. Коло його прироблена була лава.

Кат посадив дiвчину на лаву i почав прицурковувати ii до стовпа спиною до коней. Прив'язавши ii руки назад i випрямивши ii горбату спину, повiсив вiн на шию дiвчинi невеличку дощечку. Дощечка якраз прийшлася на грудях; на нiй написано було великими бiлими лiтерами: «Поджигательница».

Поки це вiн робив усе, москалi стали кругом воза з своiми рушницями, а на передок забрався старий безногий iнвалiд i раз по раз оглядався, що там кат робе i чи не час уже поганяти коней. Поперед коней став барабанщик з барабаном i, ждучи приказу, держав у руках палички, так що тiлько слово, один погляд – зараз барабан затуркоче.

Ось уже скочив i кат з воза i, взявши малахай у руки, став позаду всiх; iнвалiд пiдiбрав вожжi, барабанщик задрав уже й руки, однi конi тiлько, ждучи замаху батога, сумно якось повiсили своi голови й божевiльно дивилися у землю, обмахуючи хвостами мух; – а то все так мов i застигло – скаменiло, насторожилося слухати приказу. Але приказу не було. Одначе, ждучи його, всi потомилися ждати; кат, кинувши малахай, почав набивати люльку; i