Народолюбець

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Народолюбець» Панаса Мирного – соцiально-психологiчне оповiдання, у якому автор розкривае типову для його творчостi проблему взаемин iнтелiгенцii та простого народу***. Перу автора належать й iншi твори, написанi у жанрi малоi прози, зокрема, «Лихий попутав», «Серед степiв» тощо.

Панас Мирний

НАРОДОЛЮБЕЦЬ

І

Добрий чоловiк Петро Федорович Шатай-Мотай! Сказано людина, сказано друзяка! П'ятнадцять лiт головою був; та й голова ж з його неабияка! Вiн не тiлько з помошником, вiн з окружним кумпанiю водив; вiн у iх у гостях, як дома, як свiй чоловiк. Не минали i вони його, хати, на превелику турботу Хотини Петровни, його дорогоi половини. Оце, бувало, тiлько зачуе дзвонок, ще геть за селом, зараз вибiгае на рундук свого будинку, що був показнiший вiд отця Федорового, – та куди тому! Низенький, маленький, очеретом критий; а в Петра Федоровича високий та довгий, оселя крита соломою, з двома верхами, з двома голуб'ятниками. Так як тiлько чутно дзвонок з-за села, уже видно i Петра Федоровича на рундуцi; височенний, здоровенний, у плечах сажень, черево у два обiйми, у мундирi, застебненому на всi гудзики, з здоровенною лисою головою, з горбатим, як у крюка, носом, з веселими карими очима, що так у його i грають, так i пляшуть, так i запрохують до своеi хати: «здiлайте, мов, милость! Пожалуйте! Пожалуйте!» А уси у Петра Федоровича? – товстi та довгi, чорнi, чорнi – аж полискуються! Окружний, бувало, як пiдiп'е, то й пiдшучуе: «що якби менi, каже, такi вуси, як у тебе, Петро Федоровичу, то не треба б i гарапiя з собою возити, сплiв би аж двi пшенички, знали б тодi мене неслухнянi голови, що нiяк не догарикаешся iм збирати недоiмки». А Петро Федорович стоiть, черево убрав у себе, одна рука за спиною, другою погладжуе вуса i, усмiхаючись, мовляе: «Що моi, ваше високоблагородiе, що моi! У покiйного панотця, царство йому небесне, – моi i пiдметок не стоять! Бувало, обведе попiд бородою, та аж на головi зав'яже, як жiнка косу, – ото уси! Так i боялися ж його!! А моi, ваше високоблагородiе, тим i в пiдметок не стоять!». На все здався Петро Федорович, чи до жартiв, то й до жартiв! Чи до дiла, то й до дiла! Чи прислужити, чи часом i самому начальствений вид прийняти. Перед окружним, бувало, у три погибелi перегнеться; за те ж i ти перед ним у три погибелi гнись, бо як гляне своiм грiзним поглядом, де тi й веселощi дiнуться; хмурний та темний, як хмара, а зрачки блищать, як лискавицi, як моргоне своiм товстим та довгим вусом, так i зiв'ешся! А гуконе своiм гучним голосом, – пропав, нема тебе! Покiйний писар Саенко та раз якось його i не послухайся! Як же визвiриться Петро Федорович, як гуконе, то Саенко, як шалений, з волостi вийшов i бiльш уже не писарював, а Петра Федоровича десятою улицею оббiгав i як од нечистоi сили одхрещувався.

То ж писар, то видющий чоловiк, а що ж тi сiрки темнi? Тi зараз у ноги та в сльози: «i помилуйте, i пожалуйте!».

Сказано голова! І нажився Петро Федорович! І хутiр, i млин, i вiтрякiв чотири, а поля? а лiсу? – панюга панюгою, та й тiлько! Скiлько вiн людей розорив, скiлько по шматки пустив, а скiлько i сира земля пiд собою поховала. Хотина Петровна щонедiлi на часточки за померши душi давала, щоб грiхи Петра Федоровича замолити.

І Петро Федорович не то щоб й проти сього був, оже не любив, щоб по таким бридням грошики переходили з його скринi та в кишеню отця Федора. Вiн його таки недолюблював. Оце мов i в згодi живуть собi, по-сусiдськи (вони були через улицю сусiди), один одному надобридень через тин каже, вiтаються, мов такi приятелi… Аж дивись – жене отець Федiр Шатай-Мотаевого пiдсвинка у свiй хлiв з огороду… Треба Петровi Федоровичовi карбованця давати. Сьогоднi карбованця дано, а на завтра – кури отця Федора кричать, як не порозриваються, по всьому селу лiтають, а за ними навздогiнцi довге палiччя десятникiв… Вибiжить отець Федiр та… гай-гай! думаючи, що шульпiки до курчат, коли зирк – аж то свiй шульпiка.

– Що то ви робите? – кричить. – Щоб вам руки, сякi-такi сини, покорчило!

– А нащо ви iх пускаете? Улицю гребуть, он якi баюри повир