Морозенко

Панас Мирний

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Морозенко» Панаса Мирного – оповiдання про хлопчика, який у лютий мороз вiдправився до хрещеного батька посипати на Новий рiк, аби щось дiстати iстiвного для родини, i змерз***. Проблема селянськоi бiдноти гостро звучить у творi, перу автора належать й iншi оповiдання, зокрема, «Як ведеться, так i живеться», «Серед степiв» тощо.

Панас Мирний

МОРОЗЕНКО

I

– Спи, Пилипку, спи! Он чуеш, яке надворi схопилося! Гуркоче, гуде та вие… Розгулявся Морозенко! Нема спокою старому дiдузi: аж пищить усе, а вiн, немилосердий; давить… Знаеш Оленчиного Андрiйка? Вкусив бiдного за пальчик, аж ногтик побiлiв, пучка опухла. Тепер мати його i вовтузиться з ним: не знае, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтiрать – Андрiйко плаче: пальчик болить; давай хукати, одiгрiвати, а хлоп'я ще дужче займаеться… А все через те, що не слухав матерi. Мати казала йому: не ходи, синку, надвiр – Морозенко лютуе! – а вiн не послухав, пiшов. От i вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрiйковi лихо – пальчик болить, а матерi друге – Андрiйко нездужа!

Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своему семилiтньому синовi Пилипковi, забившися з ним вiд страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печi.

Було ще не пiзно – тiльки починало смеркати, а Катря вже зовсiм на пiч забралася, не знати вiд кого й задля чого сiнешнi дверi закрутила, хатнi защiпнула, сняла невеличкий каганчик з полицi, засвiтила й мерщiй побралася з сином на пiч, захопивши й свiтло з собою.

Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижiевоi олii ка днi, ледве блимав у темному кутку своею сизою горошиною на кiнцi гноi; пузатий коган заслоняв той пiдслiпий свiт вiд хатнього мороку; на печi хоч сякий-такий свiт борюкався з темнотою; зате хату окривали непрогляднi пагорби… Видно, свiт неохочий заглядати в темнi пристановища, де ховаються злиднi вiд холоду! Та й що там було освiчувати! Хатнi голi стiни – полупанi, мороз повиступав па iх сизим iнеем; чорнi дверi розмалював вiн бiлими вiзерунками, а па шиках повимуровував цiлi барани криги; тала та крига помалу спускалася по стiнах аж до долiвки чорними потьоками… В кутку лiд божницею замiсть стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тiй примостцi, як у добрих людей бувае, нi хлiба шматочка, нi солi дрiбочка; на двох голих дошках тiеi примостки чорнiли тiльки дiрки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорi з кутка виглядав невеличкий образ – не знать, святого чи святоi, бо на йому малюнок потемнiв, позлущувався, однi тiльки чорнi очi сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпiти хазяiнам хати… А насупроти столу, мiж череватою пiчкою й другою стiною, притулився пiл з чотирьох тоненьких драничок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тодi, як хто до iх пiдходив, немов перестерiгали не накладувати на iх нiчого, щоб, бува, не проломилися. Та на iх i не лежало нiчого – пустiсiнькi та голiсiнькi, як i та гола та дебела жердка, що висiла в кутку над полом. І навiщо ii там привiшено? Удень, правда, на iй бовталося лихе ряденце, а на нiч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повiситись. І диво дивне! – як се Катрi нiколи не западала така лиха думка, коли кругом неi було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмiрнi, холоднi та голоднi злиднi.

Одначе то б було ще дивнiше, якби в Катринiй головi заклюнулась така чорна думка вночi на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звiсно, що в ту нiч старий рiк кiнчаеться, а новий зачинаеться. На вiки вiчнi старий зникае, занесе з собою i добре й лихе, приховае пережите й перемучене i стражданням закручене; а коли що й зоставить у людськiй схованцi-споминцi, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тiльки спогадка про його, не живе в'iдливе лихо, а тiльки його холодна облуда. Натомiсть Новий рiк прийде, новi надii принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихiтк