Сердешна Оксана

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Сердешна Оксана» Григорiя Квiтки-Основ’яненка – це сентиментальна повiсть про тяжку долю дiвчини***. Закохана Оксана знiвечила свое життя через гарного «копитана», який лише грався з нею, натомiсть чесний парубок Петро врятував ii i запропонував одружитися. Автор пiдкреслюе поряднiсть простих людей, який вмiють любити по-справжньому. Найвiдомiшими творами автора е повiстi «Козир-дiвка», «Щира любов», п’еси «Сватання на Гончарiвцi» та «Шельменко-денщик».

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

СЕРДЕШНА ОКСАНА

Любiй моiй жiнцi, Аннi Григорiвнi Квiтка.

Нема на свiтi нiчого луччого i богу милiшого, як серце матерi до своiх дiточок! Скiльки б iх у неi не було, чи десятком бог благословив, чи тiльки одним одно – для неi рiвнi, жодного любить, усiх рiвно пестуе, за всяким рiвно вбиваеться. Дев’ять здоровенькi край неi, потiшають ii, а одно морщиться, кисне, недуже; вже вона за ним вбиваеться, тужить, вже i боiться, щоб ще дужче не занедужало або щоб, – нехай бог боронить, – щоб ще i не вмерло. Вона iх обмива, обпатрюе, обшива, зодяга i нiколи ж то не втомиться, нiколи не поскуча з ними, i усяка робота на дiточок iй не важка. Коли з дiтей е яке шалiвливе, неслухняне, то батько – як батько – гримне на такого, скубне, щипки дасть, попiб’е; а мати – як мати! Вона почне його уговорювати, пестувати: «Не роби так, синочку, не ходи туди, голубчику! Так негаразд. Ти менi досаджаеш. Я, глядячи на тебе, частiсiнько плачу та думаю: коли б то вiн схаменувся, та покинув таке робити, та слухав би батькового вчення, та пожалковав би моiх слiзочок, то ще з нього був би чоловiк, ще б я дiждала на старостi радуватися, глядячи на нього».

Нехай же тепер усяк про себе згада, – бо хто не був змолоду шаловливий? – вiд чого бiльш жаль вiзьме? Чи вiд батькових скубок, або хоч i пужки, чи вiд материного голублення? А ще як яка часом заплаче? – так господи милостивий! Усi пакостi покинеш, i на вечорницi з мiсяць не навiдаешся, i зробиш за трьох. Що то мати! Святе дiло! Господь милосердний, як е вiн на небесах, так замiсть себе дав нам на землi родителiв: батько – щоб навчав та до розуму доводив; а щоб чоловiк молодий здуру не затужив та не збився з пантелику, так тут мати з такою любов’ю, як е господь милосердний до пас, грiшних.

Ось против чого я трошки закинув про материнське серце i душу.

Була удова, Векла Ведмедиха, i що то жiнка: на усе село! Розумна, розсудлива, богобоязна i чесного роду. Було, i сам голова частiсiнько до неi за порадою, i вона такий совiт добрий дасть, що не тiльки голова, та i усi старики так не придумають, як вона скаже, i усе гаразд буде по ii. Сама ж, було, не ходить до волостi i нiколи не розпитуе, чого i зачим зiбралася громада. iй i нужди мало лi до чого. Прийди ж до неi за порадою об якiм хочеш дiлi – так так! Вже добре навчить. Тяжко розумна була i заможненька. Була в неi земелька, скотинка, був i вiтрячок, та як зосталася удовою, та i пороздавала усе: землю – на скiпщину, вiтряк – з мiрки, та усе чесним, богобоязним людям, щоб не зобиджали ii i щоб у срок зносили, що треба. Скотину попродала i стала собi з копiйки жити.

Вже ii Охрiм вмер, а тут стала ревiзiя. От пiсля Семена пiшла вона до волостi, почувши, що громада зiбралася. От, увiшедши, вона помолилась богу, поклонилась головi i усiм, як довг велить, i стала казати: «А що, пане голово, i ви, панове громадо, от вже i Семена прийшло, покрови святоi швидко дiждемося, а десятник до мене нi разу не заходив i не згадував об подушнiм:».

– Та’дже твiй Охрiм вже вмер, – казав голова.

– І состоiть iсключенним iз ревiзьких казок i з общественних вiдомостей, – пiдхопив писар, мотнувши патлами, i покинув писати.

– Та знаю, що вмер, – казала Векла, – i стоiть заключенним у вiдомостi, як пан писар по-письменному каже. Та я таки усе хочу за мого Охрiма платити, аж поки жива буду. Спасибi богу, менi е з чого зносити, i буде веселiш, що я за душу Охрiма, нехай царствуе, буду платити, та й сама буду бодритися, що i я мов чоловiк на свiтi, туди ж, за добрими людьми, зношу царевi i свою копiйчину на вiйськ