Салдацький патрет

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Салдацький патрет» Григорiя Квiтки-Основ’яненка – це сатиричне оповiдання, в якому автор висмiюе рiзнi соцiальнi верстви населення***. Кузьма Трохимович – маляр, який вирiшив перевiрити свою майстернiсть у нестандартний спосiб. Солдат, намальований ним, сприймаеться людьми за живого, що утворюе низку кумедних ситуацiй. Найвiдомiшими творами автора е повiстi «Сердешна Оксана», «Козир-дiвка», «Щира любов», «Маруся», «Конотопська вiдьма» та iн.

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

САЛДАЦЬКИЙ ПАТРЕТ

Латинська побрехенька, по-нашому розказана

Був собi колись-то якийсь-то маляр… ось на умi мотаеться, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно мальовав! Чи ви, братики, що читаете або слухаете сюю книжку, думаете, що вiн так мальовав собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й е; тiльки посвистиш, та й годi! А ще, було, як намалюе що-небудь та пiдпише – бо й письменний був собi – що се не кавун, а слива, так-таки точнiсiнька слива. Раз… (о! смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд реготу) змальовав вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив – так навдивовижу! Ну, намальовавши, та й каже нам: «Тепер, хлопцi, дивiтеся, що за кумедiя буде». А ми кажемо: «Ану-ну, що там буде?» А вiн каже: «А йдiть лишень за мною та й несiть патрет поповоi кобили». От ми, узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого двора; пiдперли ii гарненько; таки точнiсiнько як кобила стоiть: i на одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра iй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили ii, а самi, узявши, та й поприсiдали попiд плотом, у бур’янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось зирк! iде наш отець Микита (та ще, мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс «Всемирну» мугиче; а далi i вздрiв кобилу та й каже: «Що за ледащо мiй Охрiм!» (а його батрака та звали Охрiмом). «Кобила, – каже, – зiйшла против ночi з двора, а вiн i байдуже; коли б то менi ii пiймати!» А далi зняв з себе пояс, зав’язав петлю та й став до неi пiдкрадатись, та знай цмока та приговорюе: «Тпрусьо, ряба, тпрусьо!», а далi як пiдiйшов близенько, як закине iй на шию пояс, як крикне «тпру!», як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так i зареготались та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; стоiть як укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить догори ногами; i пiдпiрки не вдержали, як потягнув ii до себе, щоб не втекла. Та вже опiсля розказовав, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, – каже, – цiлiсiньку нiч трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхвеi напився.

Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! Тепер згадав: його звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх китаева черкеска; на шиi, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок пов’язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь, так борода усегда, як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанii, так не проливав; добре, було, на криласi спiва i гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк; тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не iстиме, а без тii поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом – коли чували – з Борисiвки, Курськоi губернii; а у тiй слободi щонайлуччi богомази, iконописцi й усякii малярi; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в нас у селi зеленив нову дзвiницю. І таки нiгде правди дiти: що вже нiхто лучче не намалюе, нi розма