Мертвецький великдень

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Мертвецький великдень» Григорiя Квiтки-Основ’яненка – це оповiдання про пригоди селянина на святкуваннi Великодня***. У творi багато уваги придiлено гастрономiчному аспекту – численнi описи iжi доповнюють напружений сюжет. Найвiдомiшими творами автора е повiстi «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дiвка», п’еси «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарiвцi» тощо.

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

Посвящается Казаку Владимиру Луганскому[1 - Козак Луганський Володимир – псевдонiм Володимира Івановича Даля (1801–1872) – росiйського письменника, лексикографа, етнографа, першого перекладача творiв Квiтки росiйською мовою.]

Був собi чоловiк та жiнка. Чоловiка звали Нечипором, а жiнку Прiською. Вона була хорошого роду i одним одна дочка у батька, дуже багатого: була й скотинка, i усяка худоба, а сина не було, тiльки дочка. Так батько ii, подумавши, та узяв сироту, сього Нечипора, замiсть дитини, та й вигодовав його, доглядiв, i до розуму доводив. А Нечипорiв батько та був собi велика ледащичка: спився i звiвся нiнащо та колись пiд тином п’яний i одубiв; жiнка, одно те, що немала нiчого, а друге, не вмiла робити, пiшла попiдвiконню; а хлоп’я за Христа ради узяв, я ж кажу, Прiсьчин батько. Так що ж бо! Не дурно кажуть: недалеко вiдкотиться яблучко вiд яблуньки: у Нечипора була уся батькова натура. Злодiяка такий, що нi з чим не розминеться: i цигана обдурить, i старця обiкраде; а пити? – так не переп’е його i Данилка, от що у того пана, що бiля нас живе, та що за його ридваном ззаду труситься у цвяхованому каптанi та у мережованiм брилi, як той вареник зверченiм; той здорово п’е, а Нечипiр iще гiрш його. Іще ж таки поки парубко-вав, то й сюди й туди: було, п’е нiч, гуляе, з парубками бурлакуе, а удень як скло перед хазяiном: i робить що треба, i послуха у всякiм дiлi, i поважа старого, Коли ж, було, його на вольнiй або на вечорницях потасують добре… бо таке задьорне собi було, що до усякого так у вiчi лiзе, як тая оса, хоч би тобi десяцький або й соцький, та таки i самому отаману не дуже поважав, так i зчепиться; ну, то й звiсно, що йому щонайгiрше i дiставалось. Та ще на лихо собi був такий невеличкий, щедушний, та й сили не бiльш було, як у слiпоi поповоi кобили, що, було, не здужае у пилипiвку попiвських хаптурок по селу возити. Так з ким не зчепиться, то усяк його попiб’е, та й прав. А iногдi проти лави один пiде, так тут вже достанеться йому на горiхи; пику йому порозбивають, волосся пообривають, одежу – а одежа багатого хазяiна, так добра була – порозривають, та таких йому тусанiв надають, та так йому бельбахи повiдбивають, що насилу удосвiта додому долiзе.

Так що ж бо! Перед хазяiном вiдбрешеться: то нiччю роя ловив, то бджоли йому пику покусали; то вiдьма приходила нiччю хазяйських коров доiти, а вiн почав вiдгонити, а вона перекинулась собакою та кинулась на нього i одежу йому порвала i усього подряпала. То, було, старий i вiрить i гоiть його, та ще вiд переляку, щоб не напав переполох, i горiлочкою його пiдпоюе. От нашому Нечипору i на руку ковiнька! Лежить на печi, та оха, та горiлочку потягуе, мов i добрий, а усi коло нього панькаються. Оттак точнiсiнько, як бува, що нiжна собi жiнка та забажа новоi запаски та нападеться на мужика: «Купи та й кушi; хоч пропади, та купи, а то вмру». Та й ляже на пiч i почне не знать що провадити, буцiмто ув огнi. Вiн, сердешний, тут iз знахарками, iз ворожками коло неi заходиться, а тi, звiсно, грошики беруть, а йому кажуть: «Купи iй, чого бажа, а то вмреть». От до неi: «Чого тобi бажаеться? Кажи». Тут вона й почне вигадовати: i медяничкiв, i рiжкiв, i мочених кисличок; а далi, як уже бачить, що мужик потратив чималу суму грошей, та вже тогдi i закричить пробi: «Купи нову запаску!» Чухае небога потилицю, i хоч то грошi треба б нести у волость, вiддавати за подушне i за общественне, та вже нiгде дiтись! Купуе запаску, щоб справдi ще не вмерла; тогдi похорон такою сумою i не вiдбудеш.

Оттак-то вередував i наш Нечипiр. І що то, що нiхто й не знав, що вiн таке ледащо i таки зо