Байда, князь Вишневецький

Пантелеймон Кулiш

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Байда, князь Вишневецький» Пантелеймона Кулiша – це iсторична драма, в основi якоi – сюжет з народно-iсторичноi «Пiснi про Байду»***. Пiсля марних шукань правди в «короля», «султана» та «царя» i гiрких розчарувань князь Вишневецький намагаеться знайти опору в силах народу, в козацтвi. П’еса е вiдомим твором автора на iсторичну тематику поруч з романом «Чорна рада», оповiданням «Сiчовi гостi» тощо.

Пантелеймон Кулiш

БАЙДА, КНЯЗЬ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ

(Драма, 1553–1564)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Байда, князь Дмитрiй Вишневецький.

Тульчинський Самiйло, його чура, а потiм побратим.

Дворяне-побратими.

Посел Московський.

Посел Турецький.

Панцерний боярин.

Козаки-нетяги.

Козаки-дуки.

Радько Гузир, на прiзвище Турецький Святий.

Хома Пиндюр, на прiзвище Плахта.

Ганжа Андибер, гетьман Запорозький.

Костир, безрукий козак-характерник.

Козаки-сiчовики, козаки-зимовчаки, козацькi чури, громадськi мужi, кобзар, посланцi i вiстовцi.

Великий вiзир.

Сераскир.

Капудан-баша.

Беглербек.

Замковий ага.

Княгиня Вишневецька,

Байдина мати.

Катруся, ii небога.

Настя Горова, шинкарка степова.

Настина наймичка.

Сцена в Вишневцi над Горинню, на степу Вишневецькому, в Цариградi, на Босфорi i в Великому Лузi.

ПРОЛОГ

Три сотнi й два десятки лiт минуло,

Як згас у муках дух правдивий Байди,

А серце в нас лицарське не заснуло:

Так само на землi жадае правди.

Боронючи народну Гiпокрену,

Духовну зброю без устанку носим

І се на лицедiйную арену

Свою борбу за правду переносим.

О музо Мельпомено, правди мати!

Дай нам тобi достойно послужити,

Народний дух з занепаду пiдняти,

Гасителiв його посоромити

Нехай велика, люба нам тiнь Байди

Од нас лиця свого не одвертае,

Нехай признае в нас героiв правди

І на борбу святу благословляе!

АКТ ПЕРВИЙ

СЦЕНА ПЕРВА

Вишневець. Дуброва пiд замком.

Виходить Байда, за ним Тульчинський з кобзою.

Байда

У мене в грудях серце б'еться рiвно…

Султане, цiсарю, королю, царю!

Ваш гнiв мене довiку не злякае

І вашi милостi мене не куплять.

Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пекло люте,

Про все байдуже Байдi Запорожцю.

Обiйме смерть вiн, жарко поцiлуе,

Коралями кiстяк ii закрасить

І заквiтчае голомозу пишно.

А жизнь – мов оковитоi горiлки

Коряк жемчужно-бульбашноi вип'е…

Чого ж хоробре, рiвноваге серце

Злякалося хмурних очей дiвочих,

Їх погляду сумного та гнiвного?

Великого колiна ти панятко,

Княжа Острозьке, Із'яславська вiтка…

Я – Руський князь з Олега й Святослава,

Що Цариградом пишним колотили.

Твоi маетностi… Я маю ширшi.

Мiй Вишневець повелiвае свiтом:

Велить султановi благати Байду,

Царевi – звати в гостi гайдабуру.

Та мати сина з дому проганяе

І турчином, i москалем лякае…

Гей, заспiваймо, чуро, про козацтво,

Про наше вольне, як наш дух, лицарство!

(Бере в Тульчинського кобзу).

Спiвають

Гомiн, гомiн по дубровi…

Туман поле покривае…

Мати сина проганяе:

«А йди, синку, прiч вiд мене,

Нехай тебе турчин вiзьме». —

«Мене, нене, турчин знае,

Срiблом-злотом надiляе».

Гомiн, гомiн по дубровi…

Туман поле покривае…

Мати сина проганяе…

«А йди, синку, прiч вiд мене,

Нехай тебе москаль вiзьме». —

«Мене, нене, москаль знае,

Давно в гостi закликае.

А в москаля добре жити:

Ласо iсти, гiрко пити,

Бусурмена в полi бити…»

Тульчинський

Мiй князю й батьку! на твоiй досадi

Будуе чура твiй свою надiю.

Заручено тебе ще малолiтком,

І дух козацький не злюбив неволi.

Тобi здаеться, наче рiдна мати

Тебе примусом з дому проганяе,