В путах шайтана

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«В путах шайтана» Михайла Коцюбинського – побутово-психологiчне оповiдання, в якому подаеться образ кримськотатарського села кiнця ХІХ ст.***. У творi автор розкривае конфлiктнi протирiччя мiж юними пориваннями дiвчини Емене i суворими рамками загальноприйнятоi моралi. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

В ПУТАХ ШАЙТАНА

Нарис

Емене сидiла долi на розпеченiй землi свого подвiр’я. Сьогоднi Байрам, свято, мати пiшла у хату переспати спеку, а батько, старий хаджi Бекiр Мемет-оглу, як i всi правовiрнi, удруге вже подавсь до мечету.

Навколо тиша. Лиш од села, з високого стародавнього мiнарета, долiтають скрипучi, як немазане колесо, рiзкi згуки побожного поклику мулли:

– Ла алла… iль алла-а… Магомет расуль алла-а…

Емене поклала голову на долонi, уперлась лiктями в колiна i дивилась.

Перед нею, мало не з-пiд нiг, збiгали вниз по кам’яних горбах плантацii тютюну й винограду. Рiвнi лiнii кущiв виглядали, немов зеленi рядки величезноi книги, розгорненоi до читання; плями тютюну зеленiли на тлi сiрого камiння, як здоровi лишаi.

Ще нижче, по пiскуватiй лiнii берега, серед тiнистих садкiв, бiлiли розкiшнi вiлли «гяурiв» з рядками чорних струнких кипарисiв.

А далi було море.

Блакитне, слiпучо-блакитне, як кримське небо, воно млiло у спецi лiтнього дня, дихало млою i, делiкатними тонами зливаючись з далеким небосклоном, чарувало й вабило у свою чисту, теплу й радiсну блакить…

З правого боку горбатою тiнню лiг в море Аюдаг i, мов спраглий у спеку звiр, припав до води.

Емене байдужно дивиться на знайомий краевид: iй нудно. Вона дiвчина – «киз», i не для неi се невiдоме, повне чар море: вона нiколи не перепливе його, як нiколи не переступить похмуроi яйли, що он там, за батькiвською хатою, за селом, грiзно здiймае догори кам’янi хребти, оддiляючи Аллахiв край од сторони невiрних.

Ще в будень, коли Емене не покладаючи рук садить тютюн, пiдгортае виноград, поливае городину або пораеться коло набiлу, – вона не почувае нуди; але в свято, от як тепер, коли буркотлива мати поснула, батько молиться, а робота чекае будня, дiвчина не знае, що з собою чинити.

Круг неi тиша i мертвота – як на землi, так i на небi. Сонце стоiть високо, розпечена земля пашить кожною грудочкою, кожним камiнчиком. Рiвний, гарячий, мов з велетенськоi печi, дух iде вiд землi, з неба, з моря, од сiрих кам’яних громад яйли. Блiдий широколистий тютюн насичуе повiтря наркотичною парою. В самому повiтрi розлита нуда, про нуду тихо дзюрчить струмок по камiнчиках подвiр’я, од нуди скаче на ланцюгу старий пес i, глухо побрязкуючи залiзом, хрипливим голосом скаржиться небовi:

– Алла-алла!.. Алла-алла!..

Одинока жаба вилiзла з калабатини i зрiдка меланхолiйно кумкае… На темних лапатолистих фiгах завзято, мов сотня трiскачок, до одуру, до самозабуття трiщать цикади. А проте тихо, а проте нудно од тих одноманiтних згукiв.