Цвiт яблунi

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Цвiт яблунi» – надзвичайно напружене психологiчне оповiдання, присвячене важкiй темi смертi дитини***. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

ЦВІТ ЯБЛУНІ

Етюд

Я щiльно причинив дверi од свого кабiнету. Я не можу… я рiшуче не можу чути того здушеного, з присвистом вiддиху, що, здаеться, сповняв собою весь дiм. Там, у жiнчинiй спальнi, вмирае моя дитина. Я ходжу по свому кабiнету, ходжу вже третю безсонну нiч, чуткий, як настроена арфа, що гучить струнами од кожного руху повiтря. Моя лампа пiд широким картоновим абажуром дiлить хату на два поверхи – вгорi темний, похмурий, важкий, пiд ним – залитий свiтлом, iз ясними блисками i з сiткою тiней. Послана на кушетцi й неторкана постiль особливо рiже око. За чорними вiкнами лежить свiт, затоплений нiччю, a моя хата здаеться менi каютою корабля, що пливе десь у невiдомому чорному морi разом зо мною, з моею тугою i з моiм жахом. Менi дивно, що я усе помiчаю, хоч горе забрало мене цiлком, полонило. Я навiть, проходячи повз стiл, поправив фотографiю. 0! Тепер симетрично!.. А свист не вгавае. Я його чую й крiзь зачиненi дверi. Я не пiду до спальнi. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дiвчинку, ii голi ручки на ряднi; бачу, як ходять пiд рядном ii груди, як вона розтулюе спеченi губи й ловить повiтря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обiймае пухкими рученятами шию лiкаря й само одкривае рота. Таке покiрливе тепер, котенятко… Се менi крае серце. Коли б швидше кiнець!..

Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук – i мое серце падае i завмирае. Менi здаеться, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крiзь вiкно якась iстота з великими чорними крилами, просунеться по хатi тiнь або хтось раптом скрикне – й обiрветься життя. Я прислухаюсь. Нi, дiм не спить. У ньому живе щось велике, невiдоме. Я чую, як вона дихае, зiтхае, як неспокiйно калатае його серце i б'еться живчик. Я знаю – тo тривога. Вона держить у своiх обiймах навiть хатне повiтря, й так хочеться вибитись з-пiд ii гнiту, вийти з дому i скинути ii з себе!..