Persona grata

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Persona grata» Михайла Коцюбинського – психологiчне оповiдання, присвячене проблемi моральноi смертi ката Лазара, почуття якого повнiстю атрофованi i який легко вбивае***. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

PERSONA GRATA

Оповiдання

Лазар ненавидiв тюремного смотрителя, якому тюрма дала прiзвище Морда. За все: за грубу пику, на якiй не хотiло рости волосся, за маленькi жорстокi очi, що завжди дивились кудись поза людину, хоч все помiчали, за його вдачу мучителя. Тi рiдкi випадки, коли iх очi стрiчались, були пам'ятнi Лазаревi i вiщували недобре. Через те Лазар почував себе якось непевно, коли помiтив, що останнiми днями Морда наче навмисне спиняв на ньому своi маленькi очi, мов мацав ними все його тiло, руки, i ноги, i похиленi кремезнi плечi. Тодi Лазар залазив у себе, запинав арештантський халат, душив у собi злiсть, а опiсля довго чув ще у зморшках обличчя чужий застряглий погляд. Дiйшло до того, що, проходячи двором, Морда нерiшуче спинявся, пiдходив до Лазаря, встромляв у нього очi i щось хотiв казати: ворушив губами, але мовчав. Оглядiвши цiлого, переводив погляд в простiр i мовчки йшов далi. Се помiчали i другi, бо покидали роботу, i з-пiд сiрих суконних шапок блимали вогкi блискучi бiлки, цiкавi й глумливi. Раз Морда заговорив:

– Що, братец Лазар, погано живеться у нас?

Лазар загорнув поли халата i весь пiдiбрався, як перед нападом. «Чого нав'яз?» – говорила вся його постать, якось зразу вкорочена i ствердла. Але Морда не дав йому одповiсти. Приторкнувся двома пальцями до його руки понад лiктем i, дивлячись кудись через голову, загадково промовив:

– Нiчого, братец… може бути i краще…

Потому пiшов через двiр вiйськовим маршем, обережно несучи на плечах свою нерухому, як дерев'яна коробка, голову.

Лазар скосив жовтi бiлки i, скривлений, дивився услiд йому з лихою цiкавiстю.

На другий день пiсля тоi пригоди покликали Лазаря до контори. Розмова велася довго, коло години, а на тюремному дворi сiрi халати перекидались догадками, цинiчними увагами та переморгувались.

Врештi Лазар з'явився, його обступили, питали, кололи очима. Вiн щось iм плiв, просте, незначне, а в очах у нього лежало щось скрите i запечатане. Се було помiтно. Щось вiн принiс в собi, якийсь посiв, що давав прорiст десь в глибинi.

Здавалось, все йшло, як i перше, а таки була якась одмiна. Бо серед зойку тюремноi юрми Лазар раптом стихав i слухав тiльки себе. В хвилях спочинку сiдав десь оддаль, клав жовте обличчя на жовту руку, прижмурював очi i прислухався. Там, усерединi, щось ворушилось. Давне, забуте i неприемне, засипане вагою новiших подiй, останнiх вражень. Робив розкопки, порпався, збирав окремi дрiбницi, складав докупи i намагався злiпити цiле. Все, як воно було. І коли перше, за свiжоi пам'ятi, йому вчувались передсмертнi крики порiзаних ним людей, ввижались дитячi руки, пiднятi до нього, щоб захиститись од смертi; коли вiн бачив перше п'ять трупiв у глухiй корчмi, що не могли вже спинити грабунку, тепер увагу займало друге – вiн сам. Чи думав вбивати? Чи було страшно? Хiба тодi, як почали кричати, щоб хто не почув. Як вiн зарiзав першого? Чи других легше було забити? Чи кiнчав зразу, чи, може, мучив? Дивився в очi? В обличчя? Лiнива пам'ять, важка й каламутна, ледве тяглася у його мозку. Невважаючи на те що вiн напружував ii i пiдганяв, йому не вдавалося ясно згадати всього, уявити себе, всi своi вчинки i почуття. Вiн ще й ще раз вертався до тих самих дрiбниць; i коли втомлена пам'ять, одмовляючись брати, сковзалась на мiсцi, як ключ у зiпсованому замку, його думка стрибала у iнший бiк та блукала по iншому полi. Як буде тепер? Трудно чи легко? Страшно чи, може, звикне? І враз згадалось, як ще малим хлопцем повiсив кота. Нещасного, з обдертим хвостом i вухами, зацькованого псами кота…