Intermezzo

Михайло Коцюбинський

Шкiльна програма #1

Повiсть Михайла Коцюбинського «Intermezzo» – класика украiнського iмпресiонiзму. У творi все символiчне – вiд героiв до поетики. Перед читачем постають головнi дiйовi особи – Залiзна рука городу, Ниви у червнi, Сонце, Три бiлих вiвчарки, Зозуля, Людське горе. Головний герой твору прагне вiдпочити вiд людей i лише серед зелених степiв i бездонноi небесноi блакитi вiн нарештi чуе тишу. Однак хiба можна втекти вiд Залiзноi руки городу? Хiба Людське горе не зустрiне його i там, не нагадае про себе? Свiт душi, свiт природи i свiт людей зливаються воедино в непорозумiннях i швидкоплинних моментах гармонii. Повiсть зацiкавлюе глибиною iдей та метафоричним багатством.

Михайло Коцюбинський

INTERMEZZO

Присвячую Кононiвським полям

Дiйовi особи:

Моя утома.

Ниви у червнi.

Сонце.

Три бiлих вiвчарки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залiзна рука города.

Людське горе.

Лишилось тiльки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, – вагу те мае, що кожен раз воно вимагае уваги, що не я iм, а воно мною уже керуе. Фактично стаеш невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився.

Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi – хiба я знаю, де кiнчаеться власне життя, а чуже починаеться? Я чую, як чуже iснування входить в мое, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь – заздрю планетам: вони мають своi орбiти, i нiщо не стае iм на iхнiй дорозi. Тодi як на своiй я скрiзь i завжди стрiчаю людину.

Так, ти стаеш менi на дорозi i уважаеш, що маеш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв – тисячi чорних ротiв – вiчно дихаеш смородом. Ти бичуеш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; твоi очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в твоiй розмаiтостi кольорiв й форм, застрягаеш в моiй зiницi. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнiм… Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаеш у мое серце, як до власного сховку, своi страждання i своi болi, розбитi надii i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моiм паном, хочеш взяти мене… моi руки, мiй розум, мою волю i мое серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в твоiх незлiченних «треба», у безконечних «мусиш».

Я утомився.

Мене втомили люди. Менi докучило бути заiздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй.

Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?

Сон?

Як я чекав iх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе – люди i там чигали на мене. Вони сплiтали свое iснування з моiм в химерну сiтку, намагались налити моi вуха та мое серце тим, чим самi були повнi… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене своi страждання? Свое мерзенство? Мое серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй…