Що записано в книгу життя

Михайло Коцюбинський

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Що записано в книгу життя» Михайла Коцюбинського – психологiчна новела про душевнi муки головного героя, який змушений вивезти рiдну матiр в зимовий степ на смерть***. Чи переможе те едине почуття, що навiчно записане в життеву книгу – любов? Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.

Михайло Коцюбинський

ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ

Мусила баба злазити з печi: онука заслабла i потребувала тепла. А що не було мiсця на лавi у тiснiй хатi, послалась баба долi. І син, i невiстка наче не бачили того. Там вона i лишилась.

З кутка, мiж дверима i мисником, де на долiвцi вона лежала – стара, забута смертю мати, – все видавалось чудним. Досi вона роками валялась на печi i звикла дивитись згори в долину. Тодi синовi дiти здавались дрiбними, слiпнуче око все спочивало на бiлявих головках або ловило сердитi, прибитi нуждою обличчя невiстки i сина, коли пропливали повз неi од дверей до печi. І вже з-за комина чулось, як бубонiли iх голоси.

Тепер все виросло зразу. Дiти, що спинялись над нею до мисника i обсипали кришками з хлiба та всяким смiттям, синовi чоботи, старi, намерзлi, важкi, як гори, i босi ноги невiстки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь свiт. Тепер вона бачила в печi в’юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду, чорнi кутки попiд лавками, що роззявляли беззубi роти i дихали зогнилою вогкiстю. Часом, коли одчинялися дверi, стовп бiлоi пари, наче туман, стеливсь по долiвцi, закриваючи все, i здавалось, що така мае бути i смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловiка забрала, задушила семеро дiтей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрiзь покосила, поклала цiлi покоси, а про бабу забула. І чудно, i страшно, що так трудно умерти.

Довгими днями i ще по довших ночах, коли мишi товчуться по згнилiй картоплi i по бабинiм тiлi, а таргани шарудять коло неi, як коло староi ганчiрки, лежить тихенько баба i од часу до часу викидае з присохлих грудей тужливе зiтхання, тонке, як скавулiння слiпого щеняти:

– Ох-ох!.. Де та смерть моя дiлась!..

– Нема на вас сконання! Не дають спати… – сердито бурчить невiстка, i лавка скрипить пiд нею.