Дорогою цiною

Михайло Коцюбинський

Шкiльна програма #1

Остап i Соломiя закоханi одне в одного, проте iм судилося жити у тяжкi роки, коли «вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi». Злий пан вiддае Соломiю замiж за нелюба, а Остапа вiдправляе у рекрути. Остап зважуеться на втечу, а Соломiя, перевдягнувшись у молодого парубка, також слiдуе за ним. По дорозi вони зустрiчають iнших знедолених людей, котрi шукають волi, потрапляють пiд обстрiли, ризикують життям. Трагiчно-романтична iсторiя чистого кохання i боротьби за волю лишаеться i сьогоднi одним з помiтних повiстей шкiльноi програми.

Михайло Коцюбинський

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

I

Дiялось се в тридцятих роках минулого столiття. Украiнське поспiльство, поборене у класовiй боротьбi, з ярмом панщизняноi неволi на шиi, тягло свою долю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний господарський вiл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому туровi, загнаному, знесиленому, але овiяному ще степовим вiтром, iз не втраченим iще смаком волi, широких просторiв. Вiн йшов у ярмi, скорившись силi, хоч часом iз гнiву очi йому наливались кров'ю, i тодi вiн хвицав ногами i наставляв роги…

Вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi. Свiжi традицii волi, такi свiжi, що часом трудно було вiдрiзнити сьогоднi од вчора, пiдтримували жеврiючу пiд попелом iскру. Старше поколiння, свiдок iншого життя, показувало ще на долонях мозолi вiд шаблi, пiднятоi в оборону народних i людських прав. Пiсня волi, споетизованоi, може, в днi лихолiття, чаруючим акордом лунала в серцях молодi, поривала ii туди, де ще не чуть кайданiв, скованих на людей людьми. На широкi бессарабськi степи, вiльнi, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячi…

От хоч би там, за Дунаем, гей, там, за Дунаем!.. Недобитки сiчовоi руiни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти на Вкраiну, мов контрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового братерства.

Ярами, коритами висхлих рiчок, лiсовими нетрями, прикриваючись нiчною темрявою, ховаючись, мов од дикого звiра, тiкало од пана i панщини все, що не заплiснiло в неволi, не втратило ще живоi душi, тiкало, щоб здобути собi те, за що предки виймали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями та вилами…

А тим часом ворог не дрiмав.

Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський iнвентар дiдича разом iз волами й кiньми, найбiльш боялись того неспокiйного, вiльнолюбного духу народного, бо його нiяк не можна було при-пасувати до панських iнтересiв, погодити з незмiрними скарбами; якi давала пановi оброблена хлопом украiнська земля, вiковiчна боротьба двох станiв – панського й мужичого, боротьба хронiчна, що часом приймала гострi форми i бурею проносилась над нещасним краем, – нiколи не кiнчалась, ба й не могла скiнчитися, хоч пан перемiг.

Ще недавно, вмившись в Уманi власною кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував перемогу, пильно обороняючи своi права на живий робочий iнвентар – хлопа. Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю.» Але й там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка або ведмедя. По всiй Бессарабii ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей. На пiвднi Бессарабii, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дунаем, за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй краiнi…

Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки дiставали плату.

Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам – i мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину. Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А