Природа

Ольга Кобилянська

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Природа» Ольги Кобилянськоi – лiрична новела, написана в романтичному стилi***. Для твору характернi натурфiлософськi мотиви, адже природа виступае тут не як пейзажне тло, а як дiйова особа, авторка осмислюе ii як початок свiту. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.

Ольга Кобилянська

ПРИРОДА

Новела

Вона мала поверх двадцять рокiв i була висока.

Хоч русинка вiд голови до нiг, було в неi рудаве волосся, що у русинiв рiдкiсть, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолiйний сум, що вибитий на всiм, що нагадуе оцей нещасний народ, був i в неi основою характеру, ii очи, великi, трохи нерухомi i вогкi, були сумнi i тодi, коли уста усмiхалися. За сi очi звали ii «руською мадонною». Вирiсши на самотi i майже серед пишного блиску, вона не знала нi життя, нiчого з його мрачних бокiв. Знала його тiльки з книжок, котрими зачитувалася донесхочу.

Толстой був ii богом, Шевченка ж знала майже напам’ять. Лiнива, як ii народ, була не дуже охоча до працi i жила, мов тi сторонськi рослини в теплiннях, що iм хiба лиш у снi привиджуються бурi, якi лютують знадвору. І багато, багато снилося iй.

Їi фантазiя розвинулася у такий буйний цвiт, що його коштом придавились всi iншi пориви i нiколи не побачили Божого сонця. Хоч була чутлива до хоробливостi, то все ж таки кпила собi з чистого «плекання чувств i думок».

Над усе любила природу.

Снувалась по горах, без товариства, без зброi. Цiлу гiрську околицю мiстечка, де проживала, знала так добре, як свою власну кiмнатку, а одна з найкращих i найдикiших партiй була цiлiсiньке лiто цiллю ii прогульок.

Їi по природi сильна iстота домагалася чогось бiльше, як «кiмнатноi красоти» та супокiйного розпещеного життя. Інстинктивно чула iснування бур, i були хвилi, коли душа ii пристрасно за ними тужила. Боротьбу любила так, як любиться пишнi, багатi красками картини та оп’яняючу музику, i так само вона собi ii’ уявляла. Інодi опановувала ii невиразна жадоба чувства побiди; але через те, що виросла в неробствi, нiколи не заохочувана i не скрiплювана, розпещена, винiжена, ii сила спала й нидiла i переходила в хоробливу, безпричинну тугу.

Ось яка вона була.

Вона марила про щастя, котрого пестра повнота мусила б давати.

Вижидала його щоднини, жила раз у раз в ожиданнi чогось нового, далекого. Немов соняшник, стояла ii душа, отворена для незвiсно якогось щось…

В лiсi лежала вона, витягнувшись на моху, i мiж вершками ялиць шукала неба.

Се було гарно.

Інколи слiдила за полетом орла або як половик тихо крутився в кружала i немов чорна точка висiв у воздухах.

Жадно ловила звуки вiд води i перетворювала iх у смiх. Може, голос потоку, що паде по скалi i камiнню, не похожий на полутихий смiх? Коли вслухатися…

Іншим разом заглиблялася зовсiм у шум лiсу i, закривши лице руками, являла собi, що лежить на березi моря.

Се так, певно, шумлять морськi хвилi, як смерековий лiс, цiлком так само… хiба, може, лиш голоснiше трохи…

Вона страх бажала опинитися на морi, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в мiсячну нiч. То, певно, iншого роду краса, як гори: неспокiйна й повна перемiн, принадна й пишна. Гори, з iх стоiчним i мрачним супокоем, настроювали сумно i все бiльше та бiльше розбуджували спрагу краси, – та вгасити ii не вмiли.

Так снила вона i про фiорди там, горi, на пiвночi… Сям-там чути було в лiсi сумну думку гуцула, що все справляло iй превелике вдоволення.

У вертепах, серед стрiмких скель, почувся вiдгук. І вона уявляла собi його великим птахом, як коли б вiн у безтямнiм летi бився о твердi стiни скали i врештi, утомлений, падав на землю. Пiсля того наставала тишина…

Інодi вона плакала з суму.

Над ялицями лютувала буря, i трясла ними, i гнула iх, i робила iх тим крiпшими. Тим гордiше здiймали вони на другий