Назустрiч долi

Ольга Кобилянська

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Назустрiч долi» Ольги Кобилянськоi – оповiдання, присвячене темi Першоi свiтовоi вiйни***. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.

Ольга Кобилянська

НАЗУСТРІЧ ДОЛІ

Мала Настка була вiрноi чутливоi вдачi. Так i любила вона, наприм[iр], свою з ганчiрок i вичесаного льону звиту ляльку, яку iй зробила ii мати, мужичка Марфа, одноi недiлi пополудню, з такою нiжнiстю, наче була б вона сама доросла i пригортала живу, улюблену дитину до своеi грудi.

– Ти потiхо – моя потiхо, – говорила вона звичайно, при тiм поважно, i схилялася з любов’ю до неi. – Ти, моя пташко, моя чiчко… Чи не можеш ти i хвилини посидiти без мене? Мама кличе мене, мама лае, а ти мене все задержуеш. Тепер ти з’iла, напилася… я покладу тебе пiд зелений корч, близько вiд високих соняшникiв, щоби тобi сонце не свiтило в очi, щоби тобi не обсмалило личка – i йду на часок з гусьми на пасовисько. Розумiеш? Вони мусять пасти траву… потiм, як будуть ситi,– гай у потiк, а звiдти, якби мене не було, потоком дальше й дальше до Прута. Так, моя люба Анiсю.

Так називала вона свою незграбну куклу-чудовище, зроблену з старих грубих ганчiрок i льону.

– До Прута. Тепер ти пiдеш спати, а я засплю тебе i заколишу. Ти знаеш, як молодий син панотця спiвае? Вiн спiвае за Прут[1 - «Над Прутом у лузi хатина стоiть» (Примiт. О. Кобилянськоi).], а я навчилася вiд нього. – Вона схиляеться над предметом своеi любовi, якого держала в руцi на колiнах, немов хотiла б заглянути йому в очi, чи вiн справдi замикае iх до сну, чи держить iх створеними. Потiм почала вона з замкненими устами бринiти знакому украiнську пiсню. Вона бринiла ii так тихо й перейнята нею, наче б ii голос не був людський, лиш окружав ii, як громада бринячих комах рiвномiрним ритмом, пiдiймаючись то вище, то нижче округ голови дитини.

Потiм вона перестала i здержала вiддих. Поклала чудовище, що, як iй здавалося, заснуло, обережно пiд зелену руту, поблизу якоi рядом високо виростали соняшники з зернистими плоскими обличчями, i притакнула iм. – Я йду, – сказала пiвголосом. – Я йду до гусей. Уважайте на дитину. Не вiдвертайте ока вiд неi. Заховуйтеся тихо i не перешкоджайте iй. Я зараз вернуся.

Соняшники послухали. Були спокiйнi, не обертали головки… не будили сплячоi, а глядiли лиш заедно своiми брунатними тарiлковатими обличчями, окруженi золотаво-жовтими листками, за малою дiвчинкою, як вона вiдходила в сторону сонячну. Заедно лиш в сторону сонця. А кругом бринiло. Бджоли влiтали й вилiтали з трьох, чотирьох убогих улiiв. Комахи гуляли в воздусi. Мотилi гралися й спочивали на цвiтах… а один, званий «жалiбним», з оксамитно-темними крильцями i бiлим краем, летiв, пливучи низько, майже аж занизько над землею i спочив хвилину, мов вiддих, поблизу сплячоi Анiсi…

– Хто охрестив твою куклу? – спитав раз малий хлопчина дитину.

– Панотець, – вiдповiла мала Настка поважно.

– Панотець?

– Так. Вiн спитав мене раз, як вступив на подвiр’я по тата, i мусив на нього зачекати, як я кличу свою ляльку – а я сказала, що вона ще не хрещена. Я не мала кумiв.