Битва

Ольга Кобилянська

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Битва» Ольги Кобилянськоi – натурфiлософська новела, присвячена болючiй темi нищення природи рiдного краю***. У творi лiс постае живою iстотою, використовуючи iмпресiонiстичнi засоби зображення, авторка передае атмосферу жаху, яка пануе через вирубування дерев. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.

Ольга Кобилянська

БИТВА

Буковинськi Карпати.

Гора бiля гори стоять разом в нiмiй величi, одягненi в смерековi лiси.

Рiзно сформованi, вганяються пiд небеса, стоять так нерухомо тисячi лiт; кепкують собi з кожноi змiни, що перед iх очима вiдбуваеться, розкошують у власнiй красi, свiдомi своеi довiчноi тривкостi…

Багато пасем гiр Кiмполунзького повiту е ще вкритi пралiсами. Темно-синьою зеленню миготять з далечини, а огляданi з сусiднiх вершин, здаються в сиваво-синiх мряках недоступними.

В околицi Руськоi Молдавицi[1 - Руська Молдавиця – гуцульське село в Кiмполунзькому повiтi на пiвденнiй Буковинi.] зiйшлися два пасма рiвнобiжних гiр так близько з собою, що долина, яка iх дiлила вiд себе, могла бути вигiдним мiсцем iгри хiба лиш для бутного потоку. Де та долина ширшала або ставала ще вужчою, де губилась цiлком, – не знав нiхто докладно. Не було тут видно нiякоi дороги, нiякоi стежки, нiякого найменшого слiду людського життя. Долина тягнулася закрутами, розпираючи гори, i, бережена направо й налiво залiсненими вершинами, губилася враз iз весело бiжучим потоком помiж стiнами гiр, що неначе iй наперекiр десь-не-десь майже доторкалися себе.

Тут панувала всюди таемна тишина. Царювала розкiш у вегетацii, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зеленi, що якось аж пригноблювало чоловiка.

Зелено-брунатний високий по колiна мох буяв, нiколи не тиканий, лагiдними хвилями у мокрявiй землi пралiсу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вiк можна було вгадати, але красу й об'ем iх годi було змалювати. iх пишнi корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця.

Десь-не-десь лежали на землi дерева-великани, пiдритi й поборенi вiком або й розколенi громом. Спочиваючи в травi, були зверху оброслi мохом, а всерединi порожнi й порохнявi. Бiля них буяла молода деревина, в долинi – широкогалуза, а вгорi – струнка й повна молодечоi гнучкостi. Спiв птахiв – рiдко чути.

Зате частiше голосний у тишинi, немов церковний, виразно чутний шелест i трiск, немов ламання зсохлого гiлля i майже завсiди сумовитий, далеко сягаючий шум…

Рiдко коли вiтер пiдiймав галуззя. Ледве при найсильнiшiм вихрi хитались корони.

Здавалось, що сум прибував десь з далекоi площини, ловився в галуззi, розходився важким зiтханням по лiсi i боровся з густим гiллям знов о вихiд на простiр.

Коли свист локомотива розтяв по раз перший воздух схованоi мiж гiрськими стiнами долини, прошибло щось столiтнi дерева на горах, немов блискавиця.

З локомотивом появилась горстка людей. Вони ледве важились ступити через недоступний берег пралiсу в його глибiнь.

Тут i не виглядало буденно.

Навкруги панувала незвичайна тишина.

Воздух був холодний, вогкий. Текуча живиця з по-пуканоi кори дерев твердла на воздусi й наповнювала його своiм запахом. Високий мох не давав легко ходити. Корiння дерев, грубе, немов рамена, виринало гадюкою з моху, тверде й упряме, сплетене одне в друге, тягнулося дивоглядними перснями в глибiнь лiсу, котра, сповита в зелену темiнь, дишiла неприязнiстю. Один з прибулих ударив залiзним топiрцем по старiй смерецi, на котроi пнi росли гриби, мов великi ластiв'ячi гнiзда. Вона здигнулася. Вiдколи жила, не чула ще на собi топора. Удар той розлiгся по цiлiм лiсi, i всi дерева здержали вiддих, беззвучна тишина, повна ожидання, розiслалася, i почулося звiльна й виразне слово:

«Зрубати!»

Неначе церквою, пробiгло лiсом: «Зрубати! Зрубати!» – задзвенiло недалеко, i заразом в т