Повiсть про санаторiйну зону

Микола Хвильовий

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Повiсть про санаторiйну зону» Миколи Хвильового – соцiально-психологiчний твiр, героi якого живуть лише примарними надiями на майбутне i на вiдродження нацii, однак, цi надii з кожним днем вiддаляються***. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.

Микола Хвильовий

ПОВІСТЬ ПРО САНАТОРІЙНУ ЗОНУ

Із щоденника хвороi: «…І стоiть той тихий осiннiй сум, що бувае на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злiтае з печальноi бiлонфгоi берези, коли глибокою пустелею вiдходить голубе небо в невiдомий дальнiй димок…»

І

Над сторожкою тишею санаторiйного закутка метнувся молодий голос i – пропав. Але дзвiнкий вiдголосок, затихаючи за дальнiми осоками, ще довго стояв над рiкою.

– Ма-а-айо!

На зонi конав нiжний присмерк. Вечiр стояв стрункий, прозорий i легкий, мов трусиковий пух. Крiзь гущавину кучерявих дерев линула тиховiйна жура. Стояло глибоке лiто. Над верандою жеврiла голубоока суета вечiрнього неба, а з безоднi виринав молодик: неяснi лiнii i мiдний нiмий хребет.

На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторiйний i дурень.

І тодi ж iз-за пишноi яблунi вийшов ординатор i пiшов по дорiжцi – суворий, у бiлому халатi, пенсне в землю. Вiн провiряв останню лежанку. На другому краю санаторiйноi зони суетилась сестра з термометром. Потiм сестра пiшла березовий куток, пiдiйшла до порожнiх койок i сказала:

– Ах, Боже мiй! І сьогоднi шоста палата? Де ж Майя?.. Де ж, нарештi, анарх?.. А-ах, Боже мiй!

Але iй нiхто не вiдповiв. Тiльки легенький вiтер шамотiв у дикому малиннику й виганяв на трави табунцi зелених хвиль.

Сестра трохи постояла в роздум’i й раптом кинула, повертаючись до койок з хворими:

– Скажiть, будь ласка, анарховi, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? – І пiшла туди, де стояв суворий ординатор…

Потiм хтось вибiг за зону i – в рупор:

– Аго-о-ов!

Насторожилася рiка й понесла озов на низини, на плеса, i замираючи. І знову нiчого не чути. Тiльки зрiдка з десятин мiськоi в’язницi долiтав волохатий гомiн: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.

Нарештi з дикого малинника вискочила Майя. Слiдом за нею своею звичайною млявою ходою – величезний волохатий анарх. Скоро лежали на своiх койках i перекидались фразами. Скоро заговорила й Унiкум: вона нiколи в таких випадках не мовчала. Унiкум мае для цього спецiальну тираду, що в нiй згадуеться Савонаролу, флорентiйцiв, аскетизм, жах, ридання й т. д., i все це недвозначний натяк на анарха.

Хтось позiхнув. Очевидно, тирада не тiльки на того, кому ii було призначено, але й на решту публiки вже не впливала. Проте незабаром i сама Унiкум замовкла: мабуть, i iй було нудно. І справдi: промову ii зовсiм не розраховано на анархову запальнiсть. Вона добре розумiе, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала – i все!

Тiльки за пiвгодини миршавий дiдок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав:

– Хе… Хе… Тавонарола!

Цим би, очевидно, i злiквiдовано було вiдголоски на тираду Унiкум, коли б не Хлоня.

– А що то значить «тавонарола»? – спитав вiн дiдка, нервово одкинувши голову.

– Тантiменталiтм – от що! – кинув дiдок i за хiхiкав.

Цього було досить. Така вiдповiдь зiрвала Хлоню, «нашого оригiнального пацанка», як його називали хворi, «нашого меланхолiка», що за кiлька мiсяцiв встиг чотири рази збiгати до рiки топитися.

Хлоня зiрвався з мiсця i, пiдбiгши до дiдка, закричав iстерично.

– Ну да! Ну да! Сентименталiзм!.. Але ти розумiеш, що це? Чуеш, чортова тютя?

Всi обернулись. Це ж неможливо! Який-небудь молокосос – i так поводиться з дорослими. Сестра мусить обов’язково доложити ординаторовi. Хiба анарх маленький? Та вiн же дiдка може одним пальцем убити! Хiба вi