Дилогiя. Серед темноi ночi

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Серед темноi ночi» Бориса Грiнченка – перша частина дилогii, повiсть, у якiй поеднуються морально-фiлософськi та соцiальнi проблеми***. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

СЕРЕД ТЕМНОЇ НОЧІ

Роман

Частина перша

ЧУЖЕНИЦЯ

І

У хатi в Пилипа Сиваша за столом сидiла бесiда: брат Охрiм iз жiнкою, сват Манойло з свахою Килиною, кум Терешко Тонконоженко, сусiда Струк iз своею сердитою Стручихою, дядько – старий Корнiй Грабенко та своя сiм'я. Не того Пилип бесiду завiв до себе, що сьогоднi недiля, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашiв не було, але трое синiв, як соколiв: найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазяiн, – удався в батька; середульший – отож Роман; а найменший – Зiнько. Роман знав, що йому йти в солдати, i не схотiв женитися, щоб жiнки самоi дома не кидати, сказав, що як вернеться, тодi; Зiньковi ж давно треба було одружитися, бо i в солдати йому не припадало йти, та й жеребок вiн уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема, – каже, – йому пари. Батько сердився: десь у своiх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч i гнiвалась, що нема iй помочi, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха – он та бiлява молодиця, що тепер пораеться бiля печi,– годила свекрусi. А так докорити Зiньковi нiчим не можна було: i тихий, i працьовитий парубок, i непитущий… не такий запальний хазяiн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цiкаве i з себе гарне, – то вже було мазунчиком у матерi. А далi на службу пiшов, на чужинi поневiрявся, – хiба ж i не жалко? І стара Параска, забуваючи, що iй треба взяти з припiчка та й поставити на стiл миску з варениками, спинялася бiля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: «Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!»

І батьки радiв, що син вернувся. Сам вiн прожив уже пiвсотнi й шiсть лiт, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосi, а оцi три сини – такi косарi, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращае. За такими синами й забагатiти можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий, розказував:

– Випийте, люде добрi, за здоровля моiх синiв!.. Вони в мене – як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi iм!..

– Що правда, то правда, сусiде, – дай, боже, щоб усе було гоже! – твоi сини такi, що в кожного батька серце росло б, на iх дивлячись, – так проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.

Іншi гостi, потакуючи, кивали головами, а сини сидiли гордi тiею хвалою. Старший – уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий вiл; менший – ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже пригасли за довгi лiта клопоту й працi, а в сина сяли цiлим сяевом молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському; повне обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонiв, бо парубок випив не одну чарку горiлки; та вiн мiг пити побагато i ще не був п'яний, а так – тiльки починав хмiль голову розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик.

– Чого ж це ти, небоже, – питав його дядько Охрiм, – не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь.

– Такое дело случилось, – одказував Роман. – Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублей жалування.

– О, це добра служба, – триста рублiв! – озвався свят Манойло. – А яка ж то служба?

– А так