На розпуттi

Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«На розпуттi» Бориса Грiнченка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена традицiйнiй для автора темi украiнськоi iнтелiгенцii***. Героi – люди рiзних напрямiв i поглядiв, що й обумовлюе назву творiв. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий прозаiк, автор творiв «Батько та дочка», «Сонячний промiнь», «На розпуттi», «Дзвоник», «Хатка в балцi», «Дрiбнички», «Князь Ігор», «Брат на брата», «Панько», «9 сiчня», дилогiя: «Серед темноi ночi». «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Сам собi пан».

Борис Грiнченко

НА РОЗПУТТІ

І

– А, нарештi й ти!

– А хоч би й я!

І два молодi iнтелiгентнi парубки, привiтавши такими словами один одного, додали потiм, цiлуючись:

– Здоров, здоров, братику!

Можна було бачити з iх привiтання та з осяяних радощами очей, що вони були друзями.

Той, що приiхав, був ставний, високий парубок. Зчорна-сiрi очi в його дивилися смiливо, енергiйно, гордо; тонкi губи стискалися твердо й мiцно, та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певнiстю в собi; розум, що виразно свiтився в очах, проймав кожну риску на iнтелiгентному видовi.

Другий, той, що стрiвав свого товариша серед невеличкоi мiськоi свiтлички, був зовсiм не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокiйне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самi яснi вуси, а в цього невеличка борода i очi темнi сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачiсане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко i розчiсано по-мужичому на лоб. У всiй постатi, як спершу глянеш, брало очi тiльки одно: був iз себе дужий. Правда, очi дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.

Перший був – Гордiй Раденко, а другий – його друг та товариш змалечку – Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в унiверситетi, тiльки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультетi. Обидва, вiдколи зробилися студентами, жили взимку вкупi, а влiтку iхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко – до свого опiкуна й дядька. Раденко матерi не знав, – вона вмерла в той день, як вiн, ii перший син, побачив свiт; через п'ять рокiв умер i батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе i виховав дядько, бо що пiсля батька зосталося, те за позички пiшло. Обидва хлопцi i цього року, як здали останнього екзамена в унiверситетi, поiхали на село; але Гайденко приiхав назад до мiста ранiше на мiсяць: батько одну таку справу в мiстi, що треба було щодня тут бути, i узяв се дiло собi. Клопочучися тiею справою, працюючи в книгозборi, вiн дожидався свого товариша, i оце, нарештi одного веселого лiтнього дня 189… року Раденко приiхав.

Обидва були радi, а надто Гайденко.

– Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не iхав?

– Ат, – махнув рукою Раденко i почав розказувати через вiщо. Розказав також, що дядько дав йому тiльки 500 рублiв на початок господарства, переказував деякi сiльськi новини, – а поки покликано iх обiдати.

По обiдi обидва пiшли з хати. За будинком, у тiсному мiському подвiр'i, клаптик землi зарiс вишниною. Се звалося «садом», i в йому в одному мiсцi був холодок. Туди й прийшли нашi парубки та й полягали на травi.

– Гарно! – сказав Гайденко.

– Надзвичайно! – вiдмовив iронiчно Раденко. – Кращого й бути не може над цю мiзерiю.

– Ну-ну, не лайсь! – усмiхнувся Гайденко. – Адже сам сюди пiшов – усе краще, нiж у хатi. Не скрiзь же такi сади, як у твого дядька.

– Хто вже приiхав? – перепинив Раденко.

– Тiльки Квiтковський у мiстi.

– А! Квiтковський! А що ж вiн?

– Бiльше нудьгуе…

– Чуднi е люди на свiтi! – промовив, трохи пiдводячись та спираючись на лiкоть, Раденко. – Чого вiн кисне? Мучиться над «свiтовою загадкою»?

– А хоч би й так.

– Und еin Nаrr wartet аuf Аntwort!..[1 - І дурень чекае на вiдповiдь (нiм.)] – промовив крiзь зуби Раденко. – І не дiждеться! – додав трохи згодом. – Якого тут чорта розумiти? Хiба шукати безсмертя душi, чи що? Чи може, загубивши персонального бога, – шукати бога – с