Майстер залiзноi троянди

Микола Бажан

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Майстер залiзноi троянди» Миколи Бажана – оповiдання, присвячене рiзностороннiй творчiй постатi Юрiя Яновського***. Свiтову славу письменнику принесли твори «Будiвлi», «Гофманова нiч» «Нiчнi концерти», «Гетто в Уманi», «Розмова сердець», «Дорога», «Полiт крiзь бурю», «Безсмертя», «Данило Галицький», «Нiчнi роздуми старого майстра» тощо. Микола Бажан – украiнський поет, культуролог, енциклопедист, творив здебiльшого у експресiонiстично-бароково-романтичному стилi.

Микола Бажан

Майстер залiзноi троянди

Пам'ятi Юрiя Яновського

І от я знову чую твое дихання, твiй нешвидкий, приглушений голос, твоi стриманi, але внутрiшньо гарячi слова; чую широку музику твоiх мрiй i сподiвань, узорну гру твоеi уяви i звучне вiдлуння пережитих, дбайливо збережених у твоiй пам'ятi спогадiв, радощiв i болiв, твоiх нечастих днiв свiтлих i нерiдких печальних днiв. І от я знову бачу тебе таким, яким уперше побачив п'ятдесят чотири роки тому в Будинку селянина, вестибюль якого був розмащисто й щедро розмальований Федором Кричевським.

На його стiнних розписах похмурi, зеленкувато-сiрi i брунатно-чорнi барви картин минувшини змiнювалися багрянцем, променистою глибиною i трiумфуючим сяянням картин революцii i розкритих нею обрiiв. Ти стояв i вглядався в шереги козакiв, опришкiв, крiпакiв, бунтарiв, революцiонерiв, червоних бiйцiв, бiльшовикiв-переможцiв, що потоком текли по стiнах над сходами триповерхового будинку, де тодi мiстилася редакцiя газети «Бiльшовик». Ти прийшов сюди на запрошення, яке я, нештатний лiтпрацiвник газети, написав тобi за дорученням мого шефа, завiдувача лiтературного вiддiлу газети – поета Михайля Семенка, невисокого, чорнявого, моторного, тривожного чоловiка, проводиря киiвських панфутуристiв, непримиренного супротивника всього застарiлого, вiджилого, куркульського, мiщанського, який у своiй непримиренностi часто доходив до крайностей, до зухвальства, до прикрого прагнення пiд'юджувати й епатувати. Хто сприймав його поверхово, ошелешений бравурнiстю квазiрадикальних фраз i поз, той мiг i не зауважити, як вiддано i пильно дбав Семенко, щоб пiдтримати молоде поповнення радянськоi, теж такоi ще молодоi лiтератури, як глибоко, всiм внутрiшнiм життям своiм Семенко служив поезii, i сам ii творив, i цiнував, стежачи за всiма ii виявами, в котрих вiн проникливо вiдчував уже перший проблиск, перший порух, першу iскринку обдарованостi. Цю iскринку вiн помiтив, прочитавши в газетi «Пролетарская правда» кiлька росiйських вiршiв, пiдписаних якимось Юрiем Яновським.

«Ти не знаеш такого? – допитував Семенко i в свого найближчого, трохи молодшого друга Гео Шкурупiя, i в мене. Ми знизували плечима. – Ну, тодi мотай до «Пролетарской правды», довiдайся, хто вiн такий, де живе, i приведи сюди, до мене».

Я пiшов. На Тургеневськiй вулицi, в нужденному, перехнябленому будиночку, у вогкому напiвпiдвалi, де жив Яновський, було дуже непривiтно цього зимового надвечiр'я. Яновського я не застав. Вiн ще не повернувся з полiтехнiчного iнституту. «Пiзно приходить, – казала господиня квартири, в якiй одну кiмнатку наймав Юрiй. – А то, бува, як пiде десь заробляти, то аж вночi». Студент пiдробляв, як мiг: то електрику бiжить полагодити, то виходить снiг розчистити, то дрова рубае. Були й днi голоднечi, особливо гризучi в мiстi двадцять четвертого року, за непiвських часiв, коли вiтрини приватних крамниць дуже дратували i своiми натюрмортами, i табличкою з позначенням цiн, не таких вже астрономiчних, якi були до щойно оголошеноi грошовоi реформи, але однаково недоступних для бiдного студента. Рiдко коли Яновський мiг собi дозволити з'iсти порцiю вареникiв у сусiднiй з його домом «Вареничнiй». Вiн ставився до цього приватнокапiталiстичного закладу з шанобою, не надто доречною, i коли хотiв почастувати когось iз друзiв, то запрошував саме сюди на лапатi, як полiськi постоли, вареники з сиром чи волокнистою печiнкою. Був i я вшанований таким запрошенням через кiлька днiв пiсля нашоi першоi зустрiчi. Не заставши тебе вдома, я передав через господиню