Прапороносцi

Олесь Гончар

«Прапороносцi» Олеся Гончара – роман, присвячений трагедii Другоi свiтовоi вiйни***. Автор з надзвичайною психологiчною напруженiстю зображуе складнi долi героiв, змальовуе бiль вiд утрат рiдних на вiйнi. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища, новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

ПРАПОРОНОСЦІ

КНИГА ПЕРША

АЛЬПИ

О Русская земле! уже за шеломянемь еси!

    «Слово о полку Игореве».

І

Од тодi, як передовi частини перейшли кордон i зникли за горбатими висотами чужоi землi, минуло вже кiлька днiв. На переправi стали прикордонники, перевiряючи документи бiйцiв i окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий прикордонний стовп i ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нiчого, але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий ти, ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го Украiнського фронту в своiх зелених безсмертних гiмнастьорках знову з'являться на берегах цiеi рiки i перепливуть ii? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна.

Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн усе пiдкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаеного в травi. Наскiльки мiг Черниш зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в 1941 роцi саме тут, на кордонi.

Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як iх бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!..

Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся до Черниша:

– Ви в Н-ську?

– В Н-ську.

– Буна дзiва! Мое вам… Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати – жартуе вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим сторожким поглядом з-пiд навислих брiв, воно мало вираз тiеi лукавоi напускноi блазнюватостi, вiд якоi можеш чекати всяких несподiванок. Бiйцi дивились на нього i заздалегiдь посмiхались.

– Тiльки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмiтував.

– Нiчого дивного. Я… вперше.

– А-а! – роззявив рота сержант, нiби дуже тим здивований. – Вперше! Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв…

– ?

– …Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув:

– Товаришу сержант[1 - Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою бравiстю.]! Що ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?

З-пiд пом'ятоi, в брудних плямах гiмнастьорки в сержанта виглядала охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна, i це нiби трохи встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та й взагалi важко було уявити, щоб вiн коли-небудь червонiв. Обличчя його було землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'iлася йому в тiло.

– Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, – сказав сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. – Бо не мама ii прала, а дiвчата з фронтових пралень, а iм уже руки милом геть поро